Розділ 2. Кресати хмарами по піднебессі

… незнайомець бачить нас такими, якими ми є. А не такими, якими хоче нас бачити

Сафон Карлос

Якось лячно заходити на першу пару, коли всі твої одногрупники вже знають, хто є хто. На щастя, це була тільки лекція, звели увесь потік: згубитися у натовпі трисекундна справа. На одному столі лежав зошит із підписом моєї групи. Там сиділа пара дівок і два хлопа, які без упину щебетали та сміялися. Швидко прошмигнула повз, навіть не кивнувши.

Я всілася за одинадцяту парту під стіною, очікуючи великих змін від першого приходу на навчання. Зошит для предмету підбирала довго, щоб зосередитися хоч на чомусь, в результаті залишивши варіант із собакою, сфотографованою у режимі «риб’яче око». Мені відносно вдавалося насолодитися спокоєм у гамірній навалі студентських розмов.

- На шо ти потратиш першу стєпуху?

- Та не знаю, пробухаю певно. Ми з Льохою з 503-ї вже вламали старшокурсників, шоб ті нам бухло купили і повз вахтьоршу пронесли.

- Ого, круто. Галімо, шо я живу з родаками на квартирі… А то б певно бухав, не просихая… Ну то шо, підем на перерві покурим?

- Ясне діло. Шо тут ше робити.

Ні-ні. Надіюсь, це не мої одногрупники. Бухати «не просихая» явно не входило в мої плани в універі. Звісно, битися лобом об стінку, щоб бути володаркою найкращої заліковки, теж не те, але ж можна просто насолоджуватися життям… Чому б і ні?

Зліва підсіла якась діваха з зеленим чубом. Її руки були по лікоть розмальовані ручкою.

- Цікаво? – запитала та, побачивши, що я розглядаю візерунки.

- Власне, так. Хто зробив? – якось вдалося приховати дрижаки у голосі.

- Отой, на третій парті. Бачиш? – вона посміхнулася. – Файно робить, правда? Вчиться кліпати справжні татухи, але на даний момент, скіл слабо прокачаний. Раптом вийде партак? А воно мені треба? Я, до речі, Леся.

Дівчина протягнула мені свою правицю, розтягнувши посмішку ще ширше.

- Слава. Дуже приємно.

- Навзаєм. Львівська?

- Волинь.

- А я, Волинь, хотіла собі зробити септум, але свекруха не дозволила. Якби не жили в одній хаті, то би наважилася. А так? Язик проколола, зи-ирь, - і вона висулупила язика, тикаючи свій пірсинг. – А ще пупок і, - стишилася, - ти зрозуміла де. Але без септуму, так без септуму. Ти нічого не робила?

- Та так, сережки тільки. І все. В десятому хотіла брову пробити, але пройшло вже.

- Нудятина, - зеленочуба тихенько постукала по кришці столу. - Ладно. Вернуся до Олєжка: нова ідея на малюнок є. Хочу собі всевидяче око на шиї, крутяк, правда?

- Ага, - я коротко кивнула.

- До речі, - Леся посміхнулася. – Не дивися так перелякано. Тут всі свої.

Серце перестало гучно калататися. Тіло трохи розслабилося, скидаючи рефлекторну напругу.

Стоп. Трохи із запізненням почуте повернулося у голову: «Не дивися так перелякано?» Вона що, зумисно підсіла, щоб мене заспокоїти? Тобто, просто так випадкова людина підходить із бажанням підняти настрій? Я поглядом швидко пробіглася по аудиторії. Дівчина сиділа поряд свого «майстра-татуювальника». Хлопець теж озирнувся, коли Леся щось защебетала йому на вухо і тикнула пальцем. З цієї відстані я розгледіла, що він доволі худий, трошки старший і чорнявий. Одягнений більш ніж типово: у темну клітчату сорочку. Могла посперечатися, що на стегнах висять джинси, а на ногах взуті кроси.

Через мить «Олєжко» вже малював щасливій дівасі на шиї всевидяче око, ніжно забравши волосся, що спадало на спину.

*

Пара почалася з геніальної пропозиції викладача провести перекличку. Допоки дійшли до нашої групи, проповзла цілісінька вічність.

- Миронець Святослава?

- Та її ще ніхто й не бачив, - пролепетав-було дебелий рудий хлопака.

- Я є, - дзвінко гукнула, змушуючи оглянутися цілісіньку аудиторію.

- Добре, - Василь Євгенович посміхнувся. – Бачите, присутня. Що ж ви на свою одногрупницю намовляєте? Не відволікаємося, - вмить посуворішав, - Мукляк Анастасія?

Далі пара йшла звичайно. Ми вчили логіку.

*

- Олександр, але зви мене просто Алекс.

- Слава, - потиснула протягнену руку.

- Чому раніше не була?

- Хворіла, - для чогось збрехала.

- Зрозуміло, - він поклав руку на свою шию і легенько постукав пальцями. – Йдемо разом на наступну пару?

- Із задоволенням.

Так почалася нова історія знайомства.

*

Мене завжди дивувало, як стається так, що зовсім чужі люди стають спорідненими душами? Проходить час – і з ним йде вся ця незручність та недовіра. Менше пафосу і менше страху помилитися. Спостереження за новими знайомствами завжди несли задоволення, хоча інколи і хотілося прокрутити етап невпевненості до того часу, як ти вже можеш обійняти ту чи іншу людину, тупо пожартувати при ній, чи вивільнити емоції без страху осуду.

Я не могла позбутися бажання знайти когось рідного, хто стимулюватиме мислення, змінюватиме світогляд. Чи означало це романтику? Ні. Просто, ігноруючи усі внутрішні страхи, хотілося знайти людину, якій ти довірятимеш. І щоб вона по-новому «ґвалтувала сіру речовину», бо процес самознищення вже давно був у дії.

*

- Привіт, - дзвінко протягнула кучерява дівчина, яка намагалася затягнути у кімнату свою гігантську валізу, - ти моя нова сусідка? – їй все ж вдалося.

- Привіт, так, Слава. Тобі допомогти?

- Інна, - вона потиснула мені руку, - не переживай, там зараз Юра притащить решту. Глянь, яка у мне засмага, просто намилуватися не можу, - вона оголила свою руку. - Ми тільки з Кіпру повернулися, і зразу сюди. Навіть вдома ще не була!

- Ого, класно.

Кілька секунд я сиділа з тупим виразом обличчя. Потім вирішила, що треба щось сказати, і вставила: