Розділ 1. Дихай на повні груди

Буде новий день, рук не опускай, бо ти живий.

Пісні Наших Днів «Час випробовує нас»

Хто як, а я, як не люди.

Довкола стояв натовп, і якби не тато з мамою поруч, я б вже давно дала драпака. Долоньки спітніли, а серце гупало у настільки шаленому ритмі, ніби хотіло розтрощити ребра. Ноги перетворилися у два жмутка вати, а руки самі тягнулися, щоб постійно поправляти спідницю, хоча вона практично сягала колін. Скупчення людей не часто викликали у мене аж таку паніку, але сьогодні в одному флаконі змішалася тривога, відповідальність і страх перед чимось новим. Навіть живіт зрадливо завуркотів, видаючи хвилювання. Божечки, всі такі нарядні: у вишиванках, сорочках, із посмішками на обличчі. Хтось щось фотографував, хтось залипав на імпровізовану сцену; люди гуділи, наче у вулику.

Мій день народження припадав на перше вересня - це всі зіпсовані свята від шести років і до шістнадцяти. Та хто знав, що сімнадцяте буде взагалі пекельним.

- Доця, все добре? – мама взяла мене під лікоть.

- Так, - я кивнула, ковтаючи слину, - все чудово.

Ніфіга не чудово, мама, ви зараз поїдете, а я залишуся один на один з ними усіма. Їх тут сотні, тисячі. Я раптом стала настільки неготовою до змін, що ледве не розревілася. Ні, заспокойся, все добре, все дуже добре. Рахуй власний ритм дихання, це звільняє голову від марних думок.

Лінійка майже закінчилася, хоча я так і не почула ні слова. Всі почали розходитися. Тато нахилився до мене і щось сказав.

- Що? – я трусонула головою.

- Треба знайти перший корпус, вам сказали йти туди у актовий зал.

- Точно все добре? – мама перелякано дивилася на моє зблідле обличчя.

- Так, все супер. Ви підете зі мною?

- Ми маємо їхати, доню. В обід мені на роботу, а ввечері родичі прийдуть святкувати.

- Мене ж немає, що святкувати?

- Їм яка різниця? – мама розвела руками. – Все буде добре, ти у нас молодець, ти вже велика. Господи, тобі уже сімнадцять, і глянь, стоїш на порозі університету. Підеш завтра на пари, розкажеш, що там, як там, з ким познайомилася, добре?

- Ага, обов’язково. Все буде круто, так?

- Звісно, - тато поцілував мене на прощання.

Ми обійнялися з батьками, і вони рушили до виходу. Я залишилася стояти сама на невеликій площі перед якимось корпусом.

Що я тут роблю? Навіщо взагалі подалася сюди? Якийсь раптовий імпульс посприяв тому, що я вляпалася у якусь незрозумілу собі технічну спеціальність, так символічно розпочинаючи «доросле» життя у день народження.

Не народжуйтеся ніколи у якісь особливі дні. Це така неочікувана підстава, яка не дає насолодитися жодною із подій.

*

Іра тихо підмугикувала «Компасу» і серфила в неті. Я дивилася на її по-кельтському світлу шкіру і зауважила легкий укус заздрощів. Моє обличчя мало два стани: хвороблива блідість із синцями під очима або оранжева лискуча засмага. Загалом, у Іру можна було закохатися з першого погляду: вже одні тільки ноги навіки полонили серце. В платті вона ставала богинею, яка може покорити Олімп, тільки дай знати. Мене ж не покидало відчуття, що я голіша за Венеру Мілоську з її простирадлом на стегнах.

Раптом двері у кімнату подруги відкрилися, заглянула бабуся:

- Ірочка, ти будеш їсти?

- Коли схочу, тоді й буду. Ти не бачиш, що я говорю? Вийди! – останню фразу білявка буквально крикнула.

Старенька покірно вийшла. Ірка далі залипла в мережі, але раптом наштовхнулася на якусь новину в соцмережі.

- О, тут про твій універ написано.

- «Мій»… - важко було його так назвати, враховуючи, що я ще не була на жодній парі і бачила лише три чи чотири корпуси. – І що пишуть?

- Та тут фотки з відкриття. Ти ходила на ту лінійку? Взагалі на парах була? Третій день навчання, – Іра дивилася на мене, не відводячи погляд.

- Забий. Перший тиждень - це фігня, ще все встигнеться. Або й ні.

- Та не гони, треба сходити. – подруга насупилася. – Як твоя спеціальність хоч називається? Вічно забуваю.

- Щось-там та комп’ютерно-інтегровані технології, - я й сама цілком не пам’ятала. - Лади, треба бігати.

- Та все буде нормас, – подруга відразу догнала, що я бажаю уникнути теми. – Не забуть, завтра о шостій. І привіт білочкам.

- Обов’язково.

Я легким порухом руки закрила ноутбук і піднялася з місця. Манюсінька кімната гуртожитку давила на мене своєю мізерністю. Хто його зна, якою буде сусідка, але ці декілька метрів квадратних повинні стати затишним домом для нас обох. Інакше чотири стіни перетворяться на нічне жахіття, сповнене непорозумінь.

Вигрібши зі шафи спортивки та футболку, я переодягнулася і пошурувала до парку.