- 1 -

Червоний-червоний-червоний. Червоний із золотом. Темно-зелений, майже повністю прихований блискучим сріблом, що має такий гарний вигляд на фото, але на смак… На смак — віддає фальшю справжньої мішури. Бо насправді всі ці прикраси — мішура, як і стосунки, які Яра намагалася побудувати останні місяці.

Дівчина перегорнула стрічку Інстаграму. Червоне із золотом змінилося на… червоне із золотом, серед якого можна було побачити радісне обличчя університетської подружки. Вона позувала на тлі новорічної ялинки, але ж у великому червоному шарі за її плечем, при збільшенні, Яра розгледіла веселу компанію, що зібралася, щоб разом відсвяткувати Новий рік. До півночі залишилося зовсім мало часу — якась година, навіть менше, та у квартирі, яку попри деяку скруту довелось винаймати, вона була сама.

Перший в житті самотній Новий рік…

Страшний день. Жахливе свято… як виявилося. І все через те, що поряд більш не було ні мати, ні бабусі.

Мати подарувала життя, красиве ім’я — Ярослава, та вроду. Бабуся — любов та турботу, навіть приховала від онуки, що серйозно хвора, щоб не лякати та дозволити гарно здати ЗНО та додаткові вступні іспити до столичного університету.

До вишу Яра, як звала її улюблена бабуся, щасливо потрапила, але розповісти про це єдиній рідній людині не змогла. Вона онучку не дочекалася.

Яра вимкнула телефон — навіщо себе карати чужим щастям? З розпачу їй бажалося думати, що всі ті посмішки на фото удавані, та хіба себе обдуриш? Цим вона займалася останній місяць-півтора, коли майже нав’язувалася, намагаючись потоваришувати з одногрупниками, яких майже ігнорувала перші місяці навчання. На це в неї була причина. З великої літери «Д». Депресія. Смерть бабусі майже зламала Яру, тож найважливіший час, котрий інші використали для налагодження стосунків, дівчина змарнувала. Єдиний здобуток — набула репутації відлюдькуватої дивачки. Майже фріка. Її навіть з общаги попросили переїхати…

Тривогу Яра відчула десь наприкінці листопада, а вже у грудні кожний день, що наближав до Нового року, все більш і більш занурював її у паніку, вимагаючи хоч якось прив’язатися до будь-кого, лише не зустрічати свято на самоті.

Себе не обдуриш, якщо вже інших не змогла. Жодного запрошення, навіть формального, вона так і не отримала. На несміливу панічну спробу зібрати когось у себе теж ніхто не пристав. Дякувати, що хоча б у месенджері привітали — мабуть, поставили у загальну розсилку.

Але ж смайлики не врятують від жахіття самотності!

Яра на деякий час залипла, вдивляючись, як зовсім потроху коротка стрілка настінного годинника наближається до кінця старого року. Довга стрілка рухалася набагато жвавіше, тож і дивитися на неї зовсім не хотілося.

Лячно.

А якщо, що там, за тією рискою, коли довга та коротка стрілки зрівняються на цифрі дванадцять, нічого не має?

Взагалі.

Ніякого Нового року. Ніякого майбутнього. Ніякого життя.

Яке може бути життя, якщо у Яри навіть жодного бажання на майбутнє немає! Бо неможливо, неможливо, неможливо повернути того, хто вже з того життя пішов…

Дурне торохтіння дешевого кварцового годинника остаточно роздратувало. Яра підхопилася, схопила курточку, натягнула уги та як була, простоволоса, кинулася на вулицю. Там, мабуть, хоч хтось буде гуляти. Адже запускають же люди феєрверки? У новорічну ніч завжди щось бахає!

Попри надії Яри на вулиці було досить темно і майже безлюдно. Без двадцяти дванадцять. Мабуть, зараз усі збираються за святковими столами, щоб належним чином провести старий рік. Кому який клопіт до дівчини, який до сліз страшно на самоті зустріти Новий рік.

Яра пройшлась вдовж вулиці. Під ногами волого хлюпав сніг, що тонким шаром припорошив тротуар. На проїжджій частині лишилася тільки темна вода — машини за день роз’їздили, немов теж зненавиділи Новий рік.

Наприкінці вулиці мерехтів гірляндами супермаркет — єдина ознака свята. І єдине місце, де точно є люди.

Яра попрямувала туди, невесело подумавши, що може вона стане єдиною людиною у світі, яку виженуть навіть з  магазину заради того, щоб без неї відсвяткувати коротку мить, відокремлюючи один рік від наступного.

Подумала і… мабуть, наврочила.

Варто було наблизитися до розсувних дверей, як світло у магазині згасло.

Зовсім-зовсім.

Навіть привернувши увагу гірлянди у єдину мить вимкнулись.

Усе навкруги занурилося у темряву, у який зовсім зловісно почулося як із шурхотом розчинилися розсувні двері.

Яра застигла із піднятою ногою, так і не зробивши наступний крок…

— Агов… — пошепки погукала вона, наче її міг хтось почути, адже саму себе вона майже не чула, — що відбувається?..

Жах затопив дівчину, наче річка по весні, коли станув лід. Серце аж заболіло від стримуваного подиху. Воно стиснулося та буцімто не могло більше розширитися, щоб знову почати битися, як це природою заведено. Від цього почуття у вухах почувся шум, а в очах щось як замерехтіло — якісь цвітні мушки.

«Мабуть, я зараз знепритомнію і брякнусь», — подумала дівчина та важко поставила ногу, тим самим якби зробивши крок уперед.