Розділ 6. Диво завжди вчасно.

     Даринка сиділа на підвіконні, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася у темряву. Вікно було холодне, але вона цього не помічала, була засмучена – ні тата, ні кота, яке вже тут свято. Ялинка мерехтіла вогниками, ніби, підбадьорювала її. Дівчинка час від часу переводила погляд на годинник і чекала. Чекала на диво. Стрілки ж рухалися повільно, надто повільно, наче навмисне дражнили.

— Ще трішки… — прошепотіла вона, сама не знаючи кому.

       Даринка вірила, майже відчувала, що скоро все зміниться, все буде добре, адже ніч чарівна.

     Мама тихо накривала на стіл, намагаючись не шуміти. Вона теж дивилася на годинник, але робила вигляд, що все гаразд. А що ще можна було вдіяти? Кіт утік, а чоловіка не пустили. Але заради доньки, вона мусила тримати себе у руках і посміхатись.

    Даринка заплющила очі й згадала, як минулого року тато вчив її загадувати бажання, щоб воно обов'язково збулося. Не вголос, а глибоко в серці, щоб ніхто, і навіть слова, не завадили.

«Хай тато і Мишко повернуться сьогодні. Просто додому. Просто будуть тут!»

Вона розплющила очі і вкотре поглянула на доріжку під під'їздом. Раптом, у світлі ліхтаря хтось промайнув. Рудий! Даринка схопилася.

— Мамо! — тихо вигукнула вона. — Кіт!

     Мишко сидів біля під’їзду і дивився просто на її вікно. Він був трохи втомлений, але очі світилися так, ніби він знав щось дуже важливе. У цю мить у під’їзді грюкнули двері. Хтось вийшов і Мишко уже стрепенувся забігти, як почув щось знайоме позаду. Кроки. Знайомі. Надто знайомі, щоб бути випадковими.

- Мишко? Ти чого тут мерзнеш? Вигнали? – весело розсміявся такий знайомий і рідний для всіх них чоловік.

- Няв, няв! – радісно кричав Мишко. У нього вийшло, він встиг!

  Мишко намагався розказати ще щось, але чоловік швиденько його підхопив і побіг сходами.

  Двері квартири були розчинені навстіж, дівчинка, похапцем взувалась, щоб побігти за котом.

— Даринко, ти щось загубила? - пролунав голос, який вона впізнала б серед тисячі.

Тато стояв на порозі. У формі, з рюкзаком, трохи втомлений, але усміхнений так, ніби ніколи, нікуди і не йшов.

— Татку! — вона кинулася йому на шию.

— Я вдома, сонечко, — прошепотів він, міцно обіймаючи. — Встиг!

У цю ж мить за вікном годинник на башті почав бити, відраховуючи останню хвилину року, що йшов. Один. Два…

Мишко тихенько забіг у квартиру, не заважаючи радісній метушні дружини і доньки, що потонули в обіймах тата. Він ліг біля ялинки й згорнувся клубочком. Він зробив усе, що мав.

Даринка озирнулася і зустрілася з його поглядом. Кіт моргнув — поважно, по-дорослому.

— Це ти… — здогадалась вона. — Дякую! – тихо прошепотіла, не стримуючи сліз.

Десятий удар. Одинадцятий. Дванадцятий. Світ на мить затримав подих,  а потім рушив далі, вже трохи щасливіший. Мишко заплющив очі. Свято нарешті прийшло…

     Ранок настав спокійно, без поспіху. Сніг лежав рівно, ніби ніч старанно розгладила місто долонями. У квартирі було тепло, пахло кавою й ялинкою, що ще не встигла стати звичайною.

      Тато сидів за столом і сміявся — так, як сміються люди, які нарешті вдома. Даринка крутилася поруч, розповідаючи щось важливе, а мама лише час від часу зупинялася, щоб подивитися на них і переконатися, що це не сон.

      Гуляти вирішили після сніданку. Просто так — без мети, без планів. Мишко ж залишився вдома. Він сидів на підвіконні, загорнувши хвіст навколо лап, і дивився, як радісна родина виходить на вулицю. В його очах не було суму — лише спокій того, хто встиг усе зробити.

Вони йшли вулицею, гуляли у парку, розмовляли, сміялися, іноді зупинялися, щоб подивитися на сніг чи вітрину, катались на трамваї . А в одному з провулків раптом спинилися.

— Дивно… — мовила мама. — Тут якось інакше, ніби була, якась крамничка, а тепер її немає.

   На цьому місці, не було ані будинку, ані крамниці, ані навіть сліду від дверей, лише темнів на снігу круглий великий відбиток. Ніби тут щойно стояло щось важливе — і пішло, не попрощавшись.

— Ніби коло, — задумливо сказала Даринка.

— Як циферблат, — додав тато, сам не знаючи чому.

    Вони постояли мовчки кілька секунд. Потім рушили далі — не намагаючись зрозуміти, не ставлячи питань. Деякі речі не потребують пояснень, щоб бути справжніми.

    А вдома Мишко все ще сидів на підвіконні. Сонце ковзнуло по його рудій спині, він примружив очі й тихо замуркотів. Він знав, чому час тієї ночі не поспішав. І знав, що так було правильно. Новий рік почався, а диво залишилося.