Розділ 5. Крамничка бажань.

    Крамничка годинникаря ховалася в провулку, який легко було проґавити, навіть якщо проходив повз сотню разів. Вузькі двері з потемнілого дерева, маленьке віконце, за яким тремтіло тепле жовте світло, і вивіска, де стрілки на намальованому годиннику йшли у різні боки.

   Мишко не сумнівався — це саме тут. Запах магії привів його сюди. Він заскочив усередину і дзвіночок над дверима дзенькнув так тихо, ніби боявся потривожити час.

   У крамничці пахло старим деревом, металом і чимось невловимо теплим — спогадами. Стіни були вщент заставлені годинниками: настінні, підлогові, кишенькові, зозулі, пісочні, дивні, без стрілок, і такі, що замість цифр мали слова — «потім», «зараз», «ніколи». Усі вони цокали, дзенькали, зітхали кожен у своєму ритмі, але разом утворювали дивну, живу тишу.

    За прилавком сидів годинникар. Худий, сивий, із ясними очима, в яких не було віку. Він не здивувався коту.

— Запізнюєшся, Мишку, — сказав він спокійно. — До півночі лишилося зовсім трохи.

— Ти знаєш, мене? – здивовано запитав кіт і тут же завмер. У стінах цієї чарівної крамниці він може говорити!  Не нявкати, а саме говорити!

— Звичайно знаю, як і бажання, які здатен виконати час, — усміхнувся годинникар. — І ті, що були, і ті, що ще тільки чекають.

- А ти справді чарівник? – недовірливо примружився кіт. Занадто звичайним виглядав чоловік.

- Можливо, але я не завжди ним був, — промовив він. — А може… завжди. Просто довго про це не знав.

- Розкажи, мені цікаво!- з жвавістю попросив Мишко.

   І він розповів. Колись давним-давно він був звичайним майстром. Лагодив годинники людям, які ламалися, поспішали, запізнювалися. Але одного разу, у новорічну ніч, до нього прийшла жінка і попросила не полагодити годинник, а повернути час назад. Він не зміг. Тієї ночі він зрозумів, що не можна повертати минуле, але можна дати людині шанс встигнути на майбутнє. З того дня він почав чути час, а час почав слухатися його.

- А бажання? Ти ж можеш виконувати бажання? – з надією поглянув Мишко.- Мені потрібно одне, не для мене - для дівчинки!

   Годинникар підвівся і повільно підійшов до великого підлогового годинника. Доторкнувся до маятника і враз всі звуки стихли. Час зупинився, мов затамував подих.

- Ти сам трохи чарівник і вмієш виконувати бажання людей! – змовницьки, але по-доброму посміхнувся годинникар. -  Ось сьогодні ти це зробив для кількох із них. Хіба не помітив?

- Так, але то не моя заслуга, а самих людей. Просто я лише трошки підштовхував їх до того, що вони можуть зробити і самі. А тут я безсилий, - засмутився Мишко.

- Так, дійсно, але бажання я виконую не всі. – тихо зауважив він. - Лише ті, що народжені з любові.

- Тоді це воно! — впевнено вигукнув кіт. — Даринка загадала, щоб тато повернувся зі служби цієї ночі. Вона не просила іграшок. Вона просто хоче, щоб він був вдома!

    Годинникар заплющив очі. Десь у глибині крамниці ледь чутно дзенькнув один-єдиний годинник.

- Це важке бажання, - мовив він. - Воно пов’язане з вибором, з дорогами і з долями інших людей.

- Але воно справжнє, — тихо, проте з надією сказав Мишко. — І часу майже немає.

    Годинникар кивнув.

- Добре, ти хороший кіт і сьогодні ти дійсно заслужив на вдячність. Я зупиню час рівно настільки, скільки потрібно, щоб рішення встигло знайти шлях.

   Він торкнувся маятника вдруге і годинники знову ожили.

— Але ти, Мишку, мусиш бігти. Ти маєш встигнути до дванадцятої. Бо бажання працюють лише тоді, коли той, хто їх несе, повертається вчасно!

Довго просити не довелося - кіт уже був біля дверей.

— Він повернеться?- з надією озирнувся.

Годинникар усміхнувся — сумно і світло водночас.

— Якщо любов сильніша за страх, тоді - так.

   Мишко швидко вискочив у ніч. Сніг знову хрускотів, ліхтарі поспішали, а десь далеко вже збиралася північ.