Розділ 4. Трамвай дружби.

       Мишко поспішав. Кінчиками вух він почув, як знову б'є годинник десь далеко на башті. Одинадцята! Як швидко час майнув, ніби хвостом крутнув і все - розтанув у синій глибині. Новорічний час сьогодні дивний - він то розтягувався, то раптом стискався, ніби хтось невидимий крутив стрілки без дозволу. Спізнитися не можна і кіт це відчував. Він знав: якщо не встигне, то щось важливе може не статися. Треба встигнути добігти, але лапки замалі, щоб подолати відстань - таку малу для людини і таку довжелезну для кота. Треба щось придумати! Він чимдуж вибіг із парку та попрямував до міської зупинки. І тут знову йому пощастило, чи може він сам замовив собі те везіння, чи  Всесвіт дійсно цієї ночі був на боці малого виконувача бажань.

       На зупинці дзенькнув трамвай. Старий, трохи облізлий, але теплий і живий, як усі правильні трамваї. Двері відчинилися з характерним зітханням, і Мишко, не вагаючись, заскочив усередину разом із кількома пасажирами. Його ніхто не помітив — люди перед святами рідко дивляться під ноги.

       Кіт вмостився на вільному сидінні біля вікна, згорнув лапи і почав спостерігати. Трамвай рушив у потрібному напрямку, дзенькаючи так, ніби відмірював секунди цього вечора.

      Навпроти сиділи дві дівчинки-підлітки. Одна у короткій куртці з нашивками та  навушниками на шиї, а друга в довгому пальті й в’язаній шапці. Вони дивилися у різні боки. Між ними у повітрі висіла напруга, щільна, мов недоговорені слова.

— Ну і роби, як знаєш! — різко сказала та, що з нашивками, не повертаючи голови.

— Ти ж завжди так кажеш, — відповіла інша. — А потім ображаєшся!

    Мишко ворухнув вусами. Він одразу зрозумів — це не справжня сварка. Це коли болить щось у душі, але ще не пізно.

— Ти могла мене почекати! — раптом випалила перша. — Я ж писала!

— А я стояла пів години! — голос другої здригнувся. — І мені набридло бути «завжди терплячою»!

      Трамвай здригнувся на повороті. Мишко зістрибнув із сидіння й неквапливо підійшов до дівчат. Сів просто між ними, підняв голову й уважно подивився спочатку на одну, потім на іншу. Його очі світилися спокоєм, якого їм обом зараз бракувало.

— Ой, дивись, кіт, — буркнула перша.

— Рудий, — мимоволі усміхнулася друга.

   Мишко тихо нявкнув і потерся об коліна тієї, що в пальті, а потім — об черевик другої. Ніби зшивав ниткою те, що ось-ось мало розірватися.

— Він, здається, миритися прийшов, — сказала дівчина з навушниками і зняла їх.

— Мабуть, — тихо відповіла інша. — Пробач, я не хотіла так.

- І ти мене прости, - зітхнула перша, гладячи кота. - Я просто злюся, коли боюся тебе втрати. Ти ж моя найкраща подруга!

- І ти!

- Мир? – підморгнула перша дівчинка, протягуючи мізиньчик.

- Мир!- засміялась друга, підхопивши пальчик своїм мізинчиком.

Мишко замуркотів, задоволено і глибоко. Оце вже зовсім інша справа!  Трамвай дзенькнув, ніби погоджуючись.

— Слухай,  — після паузи сказала дівчинка в пальті. — А як ти взагалі Новий рік зустрічатимеш?

— Не знаю, — знизала плечима інша. — Думала десь пройтися, а потім додому. Але якось не хочеться.

— Ходімо до мене, — несподівано запропонувала перша. — Дома. Ялинка є, мама дозволила, можемо ще друзів покликати.

— Справді? — очі другої засвітилися.

— А чого ні? — усміхнулася вона. — Як Новий рік зустрінеш, так його й проведеш. Я не хочу починати його зі сварки.

— Я теж, — тихо сказала подруга і взяла її за руку. — Тоді разом зустрінемо його і разом проведемо!

        Мишко ще раз потерся об їхні ноги, ніби ставив невидиму печатку на цій домовленості.

      Дівчатка усміхнулися одна-одній, обійнялись, ніби нічого і не було.

     Мишко задоволено замуркотів. Трамвай знову дзенькнув, ніби підтверджуючи: усе на своїх місцях. Тепер дівчата вже щебатали і телефонували спільним друзям, щоб відсвяткувати дружньою компанією.

      На наступній зупинці двері відчинилися. Кіт підвівся, глянув на дівчат востаннє — тепер вони сиділи поруч, плечем до плеча — і стрибнув на землю.

— Диви, виходить, — сказала одна.

— Свою роботу зробив, — усміхнулася інша. - Дякую, тобі Рижику!

     Кіт нічого не сказав, просто весело хмикнув, біжучи уперед. Він поспішав, бо не мав права запізнитися,  але точно знав, що не варто сваритися через дрібниці. Тому задоволено побіг на ріг до крамнички, не простої, а дуже особливої. Тієї, де час говорив голосніше, ніж будь-де.