Розділ 3. Несподіванки бувають.

      Місто поступово стишувалось та ця тиша не була порожньою. Машини, автобуси, люди, які поспішали у справах. Поспішав і рудий кіт у пошуках того, хто вміє здійснювати бажання.  Сніг хрускотів під легкими лапами та огортав сніжною ковдрою на непрогорнутих тротуарах.  Мишко прислухався. В далині почувся дзвін годинника на башті - десята! Потрібно поспішати!

         Він поворушив вусами і задер носа догори, щоб знову вловити запах чарівності, ледь відчутної магії новорічного вечора. Є! Чудово! Потрібно перейти дорогу,  швиденько зараз перескочити і все. Мишко чимдуж кинувся на проїзджу частину. Раптом, його очі засліпила яскраве світло, а чутливі вуха оглушили звук гальм. Кіт завмер та з остраху зажмурив очі.  Він живий - зрозумів через мить, тому з обережністю відкрив одне око, потім друге.

           Велика машина, позашляховик, спинилась буквально у пів-метрі від нього.

- Звідки ти узявся?! - Вистрибнув з водійського сидіння чоловік.

         Швиденько взяв на руки кота і оглянув його.

- Цілий! Фух! Ну і налякав ти мене! - полегшено видихнув і заніс Мишка в машину.

        З обережністю посадив переляканого кота на переднє сидіння і рушив на найближчу зупинку, щоб припаркуватися.

- Куди ж ти так біг? - погладив знайду незнайомець.

       Мишко оглянув попутника, який ледь його не розчавив. Чоловік років сорока з трохи змореними очима. Новий знайомий сподобався Мишку. Він як кіт, що знає майже все (як і кожний кіт на світі), з першого погляду міг визначати хороших людей. Вони пахли добрими вчинками і світились тим таємним світлом сердечної любові, яке можуть бачити лише коти.

 - Загубився? - здогадався чоловік. - Ну що ж, давай тоді позувати для соціальних мереж. Зараз виставлю у групу, раптом тебе хтось упізнає!  

          Він швиденько клацнув фото на телефоні і почав там щось писати. Але Мишку було вже не до цього. Потрібно вибратися з цієї машини. Кіт поважно підвівся і став ламами на бокове скло.

- Няв! Няв! - жалібно і трохи знервовано просив він.

 - А то ти знаєш куди іти? - чоловік подивився через дорогу.

         Там на іншій стороні був парк з атракціонами. Взимку він не працював, але зараз там було людно. Навкруг мерехтіли вогні, грала стиха музика і юрбилися люди.

- Ну що ж, ходімо! Може тобі дійсно треба саме туди, але я тебе перенесу через дорогу, бо раптом ще знову кинешся під колеса! - підморгнув коту.

         Чоловік швиденько переніс Мишка через дорогу і поставив на лапи. Рудий мандрівник озирнувся на нього і злегка кивнув головою, не поспішаючи іти, ніби запрошував разом із собою. Мишко чомусь відчував, що цьому чоловіку потрібно саме сюди - у парк.  Той недовірливо посміхнувся і все зрозумів.

- Що хочеш, щоб я тебе провів? Давай тоді проведу. Все одно поспішати мені немає куди.

           Так вони і пішли: Мишко швидкими легкими кроками і незнайомець, який сам не розумів, чому іде за котом. Посеред парку,  на центральній площі, розмістилися вагончики з кавою та ларьки зі смаколиками. В повітрі чулося смажним попкорном, запашними зернами кави та чимось дуже смачним. Там, серед метушливої юрби, була палатка волонтерів, які сьогодні на честь свята пригощали усіх охочих закарпатським баношем з великого казану і розливали чай. Навкруг снували люди з веселим настроєм та  бенгальськими вогнями. Вітер не поспішав їх гасити, ніби граючись із розсипом яскравих зірочок. Сміх народжувався легко, без причини, а навкруг віяло домом.

       Раптом чоловік спинився та завмер. Мишко помітив, спинився і теж глянув у той бік. Очі незнайомця спалахнули. Його погляд вичепив із натовпу щось давно забуте, колись безнадійно втрачене через дурість і молодість. Гарна, тендітна жінка, закутана в кожух, підперезаний фартушком, стояла у палатці й разом з іншими волонтерами роздавала запашний банош.
- Олено? — тихо, майже невпевнено вимовив він, ніби боявся злякати видіння.
       Жінка здригнулася. Повільно підняла очі, вдивилася… ложка випала з її рук.
- Сергію? — прошепотіла вона, не вірячи власному голосу.
       Наступної миті вона вже була поруч. Вони обійнялися так міцно, ніби всі ці роки розлуки зникли, розтанули в новорічному повітрі.
- Я думала… я стільки разів думала, що більше ніколи тебе не побачу, — тремтячим голосом сказала вона.

- А я щороку ловив себе на тому, що шукаю тебе у натовпі саме у цей день, як колись — усміхнувся він. — Навіть не знаю, як сказати… Я так радий тебе бачити. Так радий, що аж боляче.

- І я, — вона витерла сльозу і засміялася. — Бачиш, як дивно життя складається…
       Мишко задоволено примружив очі. Він не знав усієї цієї щемливої історії кохання, де справжні злодії — гордість, образи й мовчання — розлучили молоду пару і змусили загубити одне одного у вирі буденності й років. Але він точно знав — сьогодні усе сталося так, як треба. Тому тепер він спокійно може продовжити свій шлях. Змахнувши хвостом, рудий шукач пригод і новорічних див чкурнув у найближчі кущі.

 Раптом у кишені чоловіка задзвонив телефон.

- Алло? — трохи розгублено відповів він, все ще приходячи до тями від несподіваного щастя.

- Добрий вечір! Це ви розміщували оголошення про знайденого рудого кота? — почувся схвильований жіночий голос. — Ми його шукаємо! Він зник сьогодні ввечері, ми вже з ніг збилися…