Розділ 1. Ялинки, вони такі хитрі.

     У цю новорічну ніч ніхто не помітив точної миті, коли час змінив свою поведінку. Просто дванадцятий удар годинника виявився довшим, ніж зазвичай. Не різко — лише на подих. Потім ще на один. І ще. Стрілки зупинилися, мовби вагаючись: іти далі чи дати людям шанс. Так буває, коли це необхідно для когось. Але чи зрозуміє цей хтось, що така приваблива можливість випадає не завжди, а лише тоді, коли ніч дійсно чарівна. Ніч, коли мить триває рівно стільки, щоб найзаповітніше бажання здійснилось.

      Зимній вечір напередодні Нового року виявився морозним. Пасма білого пухнастого снігу розкинулись по дорозі і тротуарах, по метушливих вулицях та величних деревах. Лапатий сніг сідав м'яко та ніжно, ніби пестив спраглу до білого пуху землю. Люди не зважали на це, бо бігли серед новорічної метушні. Все встигнути приготувати і не заснути до дванадцятої - це ще те завдання із зірочкою. Проте, не для Даринки. Відчуття свята у ці дні та справжньої зими для шестирічної дівчинки – це радість, особливо з цукровими сніжинками, які танули на язику.

- Даринко, закрий рот і не висовуй язика! Сніг брудний і холодний! – невдоволено буркнула мама маленької риженької красуні.

    Неслухняне волосся вибилось з-під шапки, рожеві щічки майоріли ніжним рум'янцем, а ніс зрадницьки шмигнув.

- Нічого ти не розумієш у святковій насолоді! – із знанням справи зауважила дівчинка. Та все ж, взявши маму за руку, слухняно пішла до під'їзду.

      У маленькій квартирі на четвертому поверсі молода жінка поставила на святковий стіл тарілки. Лише дві. Цьогоріч вони з донечкою зустрічатимуть Новий рік удвох. Хотілося б зустріти його разом з чоловіком у їх маленькій люблячій родині, але його не відпустили зі служби. Жінка злегка змахнула сльозу, яка ледь не впала на бутерброд з ікрою. Даринка не помітила, бо сиділа біля ялинки і щось собі там бурмотіла, прикрашаючи її новими новорічними іграшками, які вони з мамою щойно купили. Проте, цю раптову сльозу, а швидше бутерброд, помітив рижий кіт Мишко, який вже всівся на дивані, хитро поглядаючи на стіл. Мишко був розумний кіт, хоча розумний і молодий кіт- це мабуть не точно, але він себе, принаймні, таким вважав. Він злегка примружував очі і з усіх сил робив вигляд, що бутерброд його зовсім не цікавить. Мама помітила зусилля Мишка втримати себе у руках, а точніше в лапах, і розсміялась.

- Мій такий розумальчик! – лагідно погладила його і дала кусок ковбаски зі столу.  

     Мишко знехотя понюхав і поважно з'їв. Не ікра звичайно, але ще й не ніч. От вони почнуть святкувати, тож тоді буде більше шансів непомітно поласувати ікоркою. Ну а зараз, рудий кіт зістрибнув з дивану і почимчикував до Даринки. Що вона там бурмоче? Подарунки, мабуть загадує? Цікавість – це основна риса всіх розумних котів, ну або тих, які себе такими вважають. Даринка вчепила останню і іграшку і тихо прошепотіла.

- Ти ж насправді чарівна? Я знаю. Тато казав, що ти вмієш передавати бажання, тому хто може їх здійснити. У мене воно лише одне. Нехай тато повернеться, хоча б сьогодні, хоч на один день.

       Ялинка весело засяяла вогнями гірлянди, ніби почула. Ніби обіцяла, що бажання точно збудиться. Має збутись, бо як інакше? Дівчинка це зрозуміла і посміхнулась. Вона підморгнула чи то коту, чи то ялинці і радісно побігла до столу. Проте, кіт Мишко точно знав, що ялинки, навіть новорічні, навіть живі не мають такої сили виконувати бажання. Вони-то гарні, створюють настрій, але для виконання бажань треба було когось серйознішого. Коти взагалі знають все, особливо ті, які вважають себе розумними. Але тут до розуму треба було ще трошки везіння. Тож Мишко поважно сів, налаштував зв'язок із Всесвітом і зосереджено заворушив вусами. Тільки б вийшло!

Раптовий дзвінок у двері сполохав усю зосередженість. Даринка швидко побігла до дверей.

- Хто там?

- Доставка! Гарячі суші замовляли?

- Ура, суші приїхали!

     Мама швиденько відчинила двері, щоб забрати пакунок запашного сету з рук трохи  втомленого молодого юнака.

      Мишко стрепенувся! Ось він! Шанс! Кіт, не думаючи ні секунди, шмигнув у прочинені двері і мерщій погнався у під'їзд.  

- Мамо, Мишко вибіг! Мишко стій! Ти куди?- розпачливо кричала Даринка.

       Але де там! Якщо Мишко щось задумав, то його нічого не спинить, окрім вхідних дверей парадної.  Але і цього разу удача була на його стороні. Пробігши чотири поверху на одному диханні, Мишко встиг вскочити між ногами нагруженого пакунками чоловіка, який щойно зайшов, притримуючи спиною двері.

- Нехай йому, куди так летіти? – невдоволено буркнув чоловік, бо ж ледь не перечепився за кота.       

     Мишко хотів був нявкнути, що за здійсненням бажання, але часу вести світські бесіди з нав'юченими чоловіками у нього не було та й особливого бажання теж – треба встигнути до дванадцятої ночі, інакше нічого не вийде!

     Надворі уже стемніло, восьма вечора, але зимою темніє швидко, тож треба поспішати. Мишко підняв голову і вдихнув морозне повітря. Щось невловиме він спіймав не одразу, довелось відбігти на кілька дворів і лише там він відчув той запах! Запах випічки і ковбаси! Але ж він не той, що треба! Треба зовсім інший, але ж як можна не звернути туди, де так дивовижно пахне? Ну добре, час є, то ж можна зазирнути на хвильку.