1

Сонечко, кольору ягід калини, добряче пражило. Небо блакитне, таким же було вчора і буде завтра, а вже після завтра може і не настати. Іріс самотньо сиділа на лавочці у тіні розлогого горіха. Дівчина любила їсти плоди цього дерева, бо і самі ці дерева її дуже сильно любили. Коли Іріс відкрила у собі силу чути мову тих, хто вміє розмовляти без слів. Юрмисько людей на головній вулиці їхнього головного міста країни, Городиська, здійняли добрячий шарварок, метушились, сновигали з одного кінця міста в інший та очікували виголошення якихось звісток від князя. Іріс походила із головної гілки роду правителів країни Утау. Рідний брат її матері – правитель цих земель. Молодша сестра батька – верховна рожаниця у храмі Безкінечності . Самі її батьки мали спільних прабабусю і прадідуся, тому така віддаленість спільних пращурів дозволила цим двом закоханим взяти шлюб. У головній гілці роду шлюби такі не вітаються, либонь це може призвести до народження у таких союзах занадто обдарованих дітей. Хоча діти після свого повноліття, а повнолітніми мешканці цього краю стають у віці ста років, можуть обирати рід до якого належатимуть, навіть якщо це рід їхніх далеких пращурів, до сьомого коліна. Такі ж діти як вона, як і її старший брат Черкас  і молодша сестра Либідь, із самого свого народження уже були повноправними членами головної гілки правлячої династії, незважаючи на те, що батька її тата походив із роду Лучеська, а мамина мама походила із роду Олтавів. Іріс, як і усі дівчатка її віку, мріяла про створення сім’ї. Її коханий Чигрин, із роду Мамаїв, уже досягнув повноліття, рік тому. Без врахування сьогоднішнього дня, то рівно через рік вона святкуватиме своє повноліття. Її ладо разом із Славеном, Куманом, Ніжином, Горинею, Овручем, Тополею та Квіткою хотіли влаштувати їй свято. Тільки для чого це все робити, якщо післязавтра може не настати ніколи. У голівоньці Іріс виринали спогади давноминулих щасливих років свого життя. У її голівоньці замакітрилось, бо там зароїлась дивна думка: “А що якщо десь існує стежка, якою можна повернутись до стародавніх часів. Та й навіть рік тому усі жили гойним життям, а страшна небезпека відкрилась їм лиш місяць тому. От би той день, останній день їхнього спокою, ніколи б не закінчувався!”. Смішні думки!... Нездійсненні її мрії!... Страхітлива доля. Стежинку до минувшини їй не знайти, тому вона вирішила почимчикувати за місто, до криниці біля підніжжя гори Звенигород, либонь саме біля цієї криниці вона надибала свого коханого ладо Чигрина. На цій стежині їй колись повезло, далебі  і цього разу щось причвалапає до неї.

    Довго туди вона не простувала, але ніхто її там не чекав, крім чепіргатої папороті та зажуреної верби. Скільки Іріс її бачила, то це деревце завжди сумувало, далебі несло у собі тугу із прадавньої давнини. Іріс просила вербу поділитись болем, щоб облегшити свою важку ношу, але верба – непохитна. Цього разу верба сама першою погукала дівчину і вирішила із нею поторохтіти.

    — Ти, знаєш, що означає твоє ім’я? – шепотіли листочки на вербі. Їй легенько гладив легіт.

   — Іріс – це головна річка нашого краю, — в’якнула дівчина.

  — Це слово походить із мови Ятків. Мешкали колись, ще у доісторичні часи, на цій землі велетні такі; так—от, ір – це означає щось дорогоцінне, важливе, жадане, іс – це означає новонароджене або знову народжене немовля. Далебі, дослівно, твоє ім’я означає укохане дитя, — рекла верба.

   — Чи ж не вона це саме дитя?

  — Здається, у того дитяти було своє дитя!

  — Так їх у Метка є багато!

 — Мет із хаарійської — вогонь, а Ко – вмістилище, косогською мовою, а якщо сколівською, то ко – це безвартісний, порожній, пустий, а березанською мовою ко – це той, у кому немає життя, не просто мрець, а нежива істота.

   — То Метко, дослівно, означає вмістилище вогню без власної волі,— шушукались між собою листочки на гілках верби.

  Про що вони лиш тараторять? Іріс зачемеричено роздивлялась зажурену вербу, яка хитала своє гілля, хоча навіть легенький вітерець зник.

    — Знаєш, я є два способи врятувати будущину твого роду. Я можу тобі розповісти. Але за це доведеться заплатити, — прорекла верба.

   — Либонь, дуже велика ціна? –дівчина на хвилинку замислилась, але дуже швидко усі сумніви зникли; зрештою тепер у неї із її коханим ладо Чигрином може з’явитись омріяне майбутнє. – Так яка ціна у заповітної мрії? – допитувалась Іріс.

      — Невинність душі.

***

  Іріс було надзвичайно маркітно на душі. Кому вона може про це розповісти? Чи їй повірять? Але хіба є якісь інші шанси! Довго не вагавшись, обараніла від почутого дівчина, помчалась до майстерні Чигрина.

   Рід її коханого ладо славився своїм вміння обробляти каміння, дерево, глину. Чигрин понад усе любив створювати різноманітний посуд на гончарному колі. Із його легкої руки виходили такі шедеври, що слава про його руки розповсюдилась навіть на околиці їхньої країни. Навіть його прадідусь Сум, один із найкращих різьбярів по дереву, у часи своєї молодості не зажив такої слави. Особливою популярністю парубок користувався у представниць іншої статі. Їх приваблювали не так його таланти, я миловидне личко, фактура та загадковий “ореол героя”, який скрізь його переслідував. Далебі уже усім відомо про його наречену із головної гілки правлячої династії, але це їх не зупиняло, бо Іріс, про себе, вони називали несимпатичним скидиськом. Єдиною причиною їх нелюбові було сиве волосся. Колись і дівчини були прекрасні кучеряві локони, кольору ягід калини, але одного разу їй приснився моторошний сон. Хоча дівчина нічого із цього сну не могла згадати, але над ранок її волосся стало сивим. Сивий колір волосся жахав людей, бо вважався передвісником лиха. І ось через декілька десятиліть лихо постукало у двері до мешканців країни Утау. Свого милого вона застала за роботою. Який же він у неї рвійний та моторний до роботи! На декілька секунд вона замилувалась його зосередженим видом, але згодом взяла себе в руки і окликнула  юнака: