Свято шарканя

Прохолода у будинку в середині палючого липня завжди була запорукою здорового сну та бадьорого ранку. Крізь білі фіранки на невеличкому вікні пробиваються яскраві промені сонця, від чого одночасно хочеться мружитися та посміхатися новому погожому деньку. Далеко не перші півні все ніяк не можуть нагорлатися своїх пісень, й та справа, що закликають підвестися чотирнадцятилітнє дівчисько, яке ліниво потягується на високому, металевому ліжку з трьома ватними матрацами. Ліжко з її дитинства єдине у хаті бабусі, яке Софія не дала замінити на звичні усім дивани. Глиняні миски на побілених вапняком стінах, вишиті рушники на старовинних іконах, навіть подушка із пір’я пошита спеціально для неї та вишита білими квітами у техніці гладь – все, як було у цій кімнаті з перших днів її життя.

Соня з нетерпінням очікувала кожного літа, щоб знову зануритися у будні з її дитинства. Кожного року після останнього дзвоника у школі дівчина стрімголов пакувала речі і перша застрибувала у татову машину в очікувані початку канікульних пригод.

Так було усі роки, окрім цього.  Цього разу Софію зовсім не тішило ні смачнюче домашнє молоко, яким бабуся щоранку пригощатиме, ні дідусеві вечірні казки-побрехеньки на лаві під кущем бузку. Навіть неймовірно чисте повітря Закарпаття не могло підняти бойового духу. Подруги зі школи кликали дівчину у табір, де мав відпочивати любий їй хлопчина із паралельного класу. Далеко від дому, цілий місяць жити в одній кімнаті з кращими подругами, засинати коли заманеться, а головне бачити предмет свого боготворіння кожного дня. От і усе чого так бажала Софія, а тут мама зі своїм зеленим туризмом.

 Андрій в будні дні чомусь ніколи не помічав красуню, яка жартувала влучніше усіх, мала чудовий смак на одяг, доволі гарну фігуру і звабливе ластовиння, яке спеціально домальовували інші дівчатка. Соня завжди вибивалася із натовпу, маючи довге, густе, мідне волосся, що вилося великими шовковими кучерями. Але Андрій був мов засліплений якимись чарами і навіть не завжди вітався.  Це літо могло стати її шансом зблизитися із ним, та батьки відмовили на відріз.

От уже тиждень Софія днями бурчить до рідних, усіма силами показуючи своє невдоволення перебуванням у забутому Богом селі на Хустщині, яке носило доволі дивну назву: «Замок Шаркання». Згідно легенди на місці села колись було селище із замкоподібним маєтком посередині. Побудував те все пан безтямно закоханий у дівчину, яка проживала тут у долині. Ніби молодий багатій узявся нізвідки, звів будівлю до небес зі шпилями гострими, набудував будинків нових для місцевих мешканців, за працю у полях його щедро платив, свята влаштовував, порадами мудрими ділився – усе, щоб завоювати місцеву красуню. Довго намагався пан розтопити холодне серце коханої і все-таки вдалося йому зробити те. Весілля гуляли усім поселенням. Мед, вина та їжа смачна не сходити тиждень зі столів. Народ прославляв щедрого й справедливого Ора і молив ніколи не полишати їх. Новостворена родина славно управлялася їх невеличким селищем, що розквітало благами щоденно.

Минали місяці. Молода Пелагія не тямилася від щастя і очікувала на народження первістка. 24 липня, вночі посланці Князя тодішнього убили жінку, щоб дитина їх з Ором на світ не явилась. Обзивали варвари при цьому пана демоном, звіром, що розніс усі коштовності Князя Великого і біднякам роздав обірваним. Тієї ночі все селище почуло рев страшний та плач дитячий у небі темному. Мов струмок вогню, з небес вилився на маєток панівський, знищивши кожного кривдника і заразом родинне гніздо, колись сповнене мрій та надій. Хтось бачив вгорі шаркання із велетенськими крилами, хтось дитя у його довгих лапах. Але звір той ніякої шкоди не заподіяв, а лиш нестямно кричав.

Так чи інакше місцеві мешканці ще довго оплакували втрату покровителя мудрого. Назвали вони селище своє «Замком Шаркання», на честь доброго Ора, ким би він не був. Бо поселення створене ним, одним обитилем було, а мешканці однією родиною стали. Люди вірили, що настане день і милостивий пан знову спуститься на землі їхні й візьме опіку над долею їх важкою.

Софія чувала цю оповідку тисячу разів, тому добре знала, що сьогодні, 24-го липня на неї чекають типові посиденьки у колі місцевих жителів, сповнених пліток, жартів та пісень у виконанні старшого покоління. Свято села мало особливу атмосферу та шану у селян і завжди закінчувалося традиційним дійством, тобіш запуском повітряного змія найвродливішою дівчиною на селі. Найстарші із жінок майстрували крилату прикрасу і з почестями передавали її до рук молодиці на місці, де нібито колись і знаходився замок того самого пана-дракона. Це був символ пам’яті й вдячності Ору, який подейкували навіть після зникнення щоночі облітав своє уже рідне село, відганяючи посланців князівських і підкидаючи золото селянам.

Вийшовши з хати більш-менш святково одягнута Софія вже приготувалася нести пакети із харчами кудись до сусідів, щоб розпочинати приготування до свята. Але побачена картина на подвір’ї змусила її остаточно прокинутися. Довжелезний, ошатно накритий стіл, бабця Марічка у білій хустині, і дідусь у новій сорочці з акордеоном у рукав, вже готувався репетирувати репертуар.

– Донечко, прокинулася нарешті. Ходи мерщій у літню кухню, будемо страви починати подавати, гості на порозі.

– Гості? Свято проводитиметься у нас?

– Так, цьогоріч наша черга. До того маю для тебе сюрприз. Ти сьогодні запускатимеш повітряного змія. Кому як не нам скликати гостей?

– Що? Чому я?

– А хто робитиме те? Марина, котра от заміж виходитиме, чи Жанка, що фарбується, як Господи прости?! Сільська нарада одноголосно вибрала тебе.

– То я ж не місцева.

– А яка? Батько й мати твої тут народилися, тому ти наймісцевіша поміж решти.

– А Альона?

– Вона замала ще, дитині лиш дев’ять виповнилося. Невже так важко посміхатися і пів хвилини вдати чемну дівчину?

– Весь день я матиму її вдавати, бо насправді не бажаю провести весь час у компанії…