Місто, що любить поговорити

Як не дивно два наступні дні Дарку ніхто не чіпав, не підкидали записки, не приходили рятувати Лялянівеля. Сам ельф з мрійливою посмішкою щось майстрував і відривався від цього діла лише тоді, коли дружині потрібно було піти в школу магії, або ще кудись. Відпускати її одну він не хотів. І думай тут — ті темні-втікачі, котрим новий бог потрібен насправді не такі вже й дурні і насправді набагато небезпечніші, ніж їй розповіли? Чи Лялянівель боїться, що якщо відволічеться, Нетин поговорить з Даркою наодинці і вмовить її на якусь авантюру? А може не хоче, щоб вона когось кочергою зашибла. Кочергу Дарка з собою носила. Замотала її в шматок тканини так, щоб можна було легко витрусити, або навіть бити, не витрушуючи, і носила. Ну, не ніжна і беззахисна вона діва, що тут поробиш? Та й не схоже, що Лялянівелю ті беззахисні потрібні.

Нетин за ці два дні не те, що не з’явився, а навіть не нагадав про себе нічим. І всіх новин було — розслідування зв’язків Хінка з контрабандою виявило, що з його кораблями, діставшимися в спадщину, теж не все гаразд. Щось там нечисто. Хтось писарю заплатив. А звірка почерків показала, що заповіт писав зовсім не попередній власник кораблів. А скоріше його ключниця, тітка немолода, самотня і непримітна така.

Дарка похитала головою і вирішила не дізнаватися в яких відносинах колишній наречений був з цією жінкою. Яка різниця, дальній, але улюблений родич, молодий коханець, чи авантюрист, який знайшов чим її шантажувати? Без неї там розберуться.

З’явилася Марха. На п’ять хвилин забігла до крамниці, якимось чином підгадавши, щоб там був Лялянівель. Подивилася на ельфа великими сумними очима і призналася:

— Мабуть я чогось не розумію.

Після чого знову зникла.

Дарка до цього навіть не здогадувалась, що в неї є настільки дивна родичка.

Голосів зі стелі Дарка до речі поки що більше не чула. Але була впевнена, що знову почує. А іще чомусь здавалося, що рано чи пізно вона почує щось неприємне. Занадто це явище нагадувало казочки про те, як хтось випадково про свою долю дізнався, підслухав привидів, коли вони розмовляли про таємницю, яку йому було краще не знати і таке інше. Але як змусити ті безтілесні голоси мовчати?

З’явився Нетин, як це водиться, коли всі про нього забули, бо були дуже зайняті. Скандалом. Бо приперся якийсь благородний бовдур, став в дивну позу і заявив, що ельф йому підходить в якості особистого артефактора. І добре би гроші пообіцяв, так ні, в якості оплати була запропонована «велика честь бути моїм особистим майстром».

Лялянівель, звісно, здивувався і спитав, хто це?

Хто це, як виявилося, ніхто не знав. На місцевого герцога цей тип був зовсім не схожий. На короля ще менше. А баронів навкруги, як білок в лісі. Та кожен власник клаптя землі, який менше ніж за годину пішки пройдеш, при Сарамі Розорителі той титул купив. Звісно, якщо були гроші. Не придумав той коронований бовдур як іще наповнити казну, яку він сам же і розтринькав за якихось три роки. Підвищувати податки його відговорили, бунтами налякали. Продавати власні родові землі небідним підданим він теж не ризикнув. Казали, його власна матінка пообіцяла за це придушити, а дружина поклялася, що буде їй допомагати. У обох була надія на сина Розорителя і потрібно було якось дочекатися його повноліття, щоб без повстань і небезпечних інтриг відправити бовдура на відпочинок. Так що бідний король продавав титули. Баронські. За що його хтось з давніх баронських родів так прокляв, що корона дісталася тому сину задовго до повноліття. І довгих сім років королівством фактично правили матінка з дружиною. Непогано правили, треба сказати.

Так що титулом барона в більшості випадків можна було тільки насмішити. А демонструвати родовий герб в срібному трикутнику, знак того, що саме цей рід баронів старий і титул отриманий не за гроші, цей тип чомусь не поспішав. Хоча грозився, що обов’язково покаже. Може навіть герб, хоча Дарка сумнівалася.

Невідомо на що він взагалі розраховував, коли приперся зі своїми претензіями, але врешті ледь не отримав сковорідкою по голові і дізнався, що у деяких безтитульних родовід довший, ніж у деяких баронів. І королівські дозволи ці безтитульні мають, які записані в королівській же книзі. Так що грозитись вигнати з міста, це фактично сперечатися з королівською волею. Барон точно ризикне це зробити? І впевнений, що друзі його підтримають? Незважаючи на купців, найманців, родичів і закони?

І у ельфа свій рід є. Дуже старий. Невже барону хочеться з представниками того роду познайомитися? Деяким представникам там більше років, ніж титулу барона.

І ось коли сковорідка, з якою прибігла Дарчина бабуся, майже зустрілася з головою дурня, який волав, як різаний, обіцяв щось невиразне, хотів чогось невідомого, тупав ногами і червонів від натуги, з’явився Нетин. Гарний такий Нетин, справжній темний ельф, в кур’єрському плащі і шапочці зі строкатим пером. Він поглядом повним туги і нерозуміння подивився на барона. Правильно зорієнтувавшись в ситуації вибачився перед бабусею, у неї аж сковорода опустилася, ельфи перед нею ще не вибачалися, навіть у Лялянівеля приводу не було. А потім махнув рукою і барон застиг на місці, по риб’ячому відкриваючи і закриваючи рота і витріщаючи очі так, що здавалося — зараз вони виваляться і покотяться по підлозі.

— Весело у вас тут, — сказав Нетин. Точно Нетин, хоча Дарка не розуміла як зуміла його в цьому ідеальному темноельфійському кур’єрі впізнати. — У мене для вас пакунок, — сказав, обернувшись до Лялянівеля. — Документи, родові, — якого саме роду і що за документи, розповідати він не став, просто передав світлому досить великий конверт з темно-коричневого паперу. — На них королівський захист, так що ніхто сторонній доторкнутися не зможе. Читати потрібно наодинці. Потім можна буде поділитися, не всім прочитаним. Ваша родичка сказала, що ви тямущий і зрозумієте, чим ділитися не можна, навіть з дружиною. Захист на нерозголошення буде діяти як і у всіх стандартних ситуаціях.