Орчанські компліменти і темноельфійські анекдоти

Лялянівелю було напрочуд добре і правильно. І він навіть не відразу зрозумів чому саме. Не згадав чомусь про те дорослішання, котре досі вважав штукою скоріше міфічною, ніж справді існуючою. У світлих ельфів по книзі життя чотири етапи дорослішання. Перший етап, це як у людей і всіх інших. Ельф росте, а потім рости перестає, бо далі нікуди, фізично він уже дорослий. Але фізичне, то таке, у ельфів, навіть у темних, на нього взагалі можна не зважати. Бо в них занадто багато магії, щоб тіло могло щось там диктувати розуму. Так що слідом за першим етапом обов’язково йде другий.

В ідеалі він повинен йти паралельно, але ідеали на те і ідеали, щоб в реальності не зустрічатися. Так що другий може затягнутися на десятиліття далі першого, а в деяких випадках навіть на століття. І називається цей другий етап — приборкання магії. Бо магію потрібно контролювати, а не розкидатися нею навкруги навіть не помічаючи того. Допоки цьому не навчишся, з лісу тебе не випустять. Та навіть за межі «дитячої» частини лісу будеш виходити добре, якщо раз на рік. А вже про якесь цікаве діло можна і не мріяти. Та ще й різні наглядачі будуть постійно знаходитись десь поряд. І це дуже вибішує, з чого витікає третій етап — приборкання емоцій.

Третій етап теоретично майже не відділяється від другого. Але на практиці, щоб щось приборкати, це щось для початку потрібно роздивитися, хоч трохи зрозуміти, а в ідеалі «впіймати». Хоча ідеали, то таке. І насправді неможливо повністю приборкати магію, допоки не приборкаєш емоції. Тому на другому етапі слово «повністю» відсутнє як факт. Емоції приборкати значно важче і багато хто спокійно собі живе, хоча сам себе контролює лише умовно. Ось до тих же темних родичів його пустять навряд, якщо нової війни не хочеться. До людей не пустять точно, бо люди занадто тендітні. А коли хтось контролює себе (а значить і магію якоюсь мірою) лише умовно, до того, що легко зламати, його краще не пускати. Ось і думають ті ж люди, що всі ельфи спокійні, величні, відсторонені, бо інших не бачили.

А про четвертий етап Лялянівель лише читав. Називали його в книжках «прийняти себе» і описувалося воно по різному, просто тому, що автори тих описів були різними. Але всі сходилися на тому, що як тільки вдасться прийняти самого себе таким, як ти є, зі всіма недоліками, котрі до тієї самої миті навіть не помічаєш, жити одразу стане цікавіше і простіше. Бо тримаючи емоції, постійно контролюючи магію, боячись власної неідеальності ти ніби закриваєш очі. Як не дивно, на самого себе. Не дозволяєш собі в себе ж зазирнути.

А В Лялянівеля воно вийшло якось саме собою. Він тоді стояв, слухав, ловив себе на тому, що дуже хочеться відкрутити голову самовпевненій «захисниці». Тому що ця дивачка, яку про захист ніхто не просив, ображала його дружину. Яку йому хотілося захистити, та хоч від усього світу, хоча останнє вона б не оцінила. І в якусь мить він вирішив — а чому б і ні? І зробив те, що зробив. Захистив одну дівчину, причому так, що друга зрозуміла — це саме вона тут дурепа, яка зовсім нічого не розуміє. І світ одразу став яскравішим і одночасно простішим.

Бо Лялялівель піддався емоціям.

Але піддався їм контролюючи ситуацію і дивлячись трохи збоку. Ну, напочатку. А потім стало якось не до того.

А зараз він сидів скраю огородженої на полігоні ділянки і спостерігав за тим, як Дарка обережно і лячно повторює за одним з учителів найпростіші крючки і петлі. Просто вправи на відчуття, які потрібно уміти робити, не замислюючись, миттєво, інакше так і не зумієш зібрати енергію, кудись її влити, у щось перетворити. Спостерігав і розумів, що в Дарки проблеми з магією точно такі, як у нього були з емоціями. Вона занадто ту магію боїться, боїться її не втримати, вчасно не зупинитись, піддатись. І, мабуть, нічого тут не зробиш, поки вона сама не прийме той факт, що вона маг, що це її частина. І що магія зовсім не та сила, котра несе лише одні руйнування.

— Практика потрібна, — пробурмотів Лялянівель. — А іще байки, в яких магія весела і нестрашна, навіть коли не слухається. І солодке щось, мабуть… недаремно дітям цукерки дають, коли щось виходить.

План був так собі, але він був і це вже непогано.

А іще Лялянівель впіймав себе на тому, що вже не побоюється робити щось наївне, а може навіть не дуже розумне. Раз йому хочеться зробити саме це, значить зробить. І це буде саме він, такий, як є.

Якби Лялянівелю спало на думку спитати в дружини, що в ньому змінилося, вона б мабуть нахмурилася, трохи подумала і впевнено відповіла, що лялькову відстороненість змінило щось таке тепле і живе. Воно і раніше пробивалось, але зараз просто було. І це їй дуже подобалося. Навіть посміхатися хотілось. Навіть тоді, коли ці кляті петлі так і хочуть розповзтися незрозумілим туманом, вислизнути з рук (хоча Дарка і так їх не тримала, не руками точно!) і розтанути без сліду.

— Непогано, — нарешті сказав вчитель, котрий приймав цей залік. — Хороший контроль, вважаючи на впущений час і те, як мало ви займаєтесь.

— Справді? — здивувалася Дарка.

— Справді, — посміхнувся він. — Ви занадто багато від себе одразу хочете. А так насправді не буває. Потрібна практика. Але саме зараз вам потрібно трішки відпочити і відволіктися.

Дарка кивнула і подякувала.

Відволіктися, так відволіктися.

А поки йшла до свого ельфа, навіть придумала що саме може її відволікти. Точніше, хто.

— Лялянівель, давай в гості підемо, — запропонувала.

Він щось в її тоні уловив, подивився з підозрою, але кивнув. І навіть не спитав до кого.