Не помічаючи очевидне

Дарка знову перетворилася в богиню Сокиру. Переплавила свою злість на зброю. Холодну, блискучу, досконалу в своїх лініях і рухах. І йшла. Легко і граційно ступаючи. Не так як ельфійка. Інакше. Ельфійки невагомі. А Дарка. А Дарка Сокира. Богиня, котра рухається як сіра плямиста кішка, котра живе в горах. Якось так.

Підборіддя трохи вверх. Погляд вперед, впевнений такий погляд. Плечі трохи назад. І рух. Кроки. Перед якими не лише ведмеді і рисі будуть розбігатися. Трави будуть розступатися, щоб не спіткнулася. Гілки самі собою зі шляху відхилятися. А можливо і все дерево відійде вбік, щоб не задіти, не потурбувати.

Лялянівель впіймав себе на тому, що дивиться з захопленням. І пальці майже свербіли. Пальцям хотілося глини. Хотілося виліпити богиню. Захопити рух і силу. Ось ці плечі, підборіддя, погляд. І ледь помітну посмішку. Так, смертні, богиня вам послугу робить цією посмішкою. Цінуйте, бо більше можете нічого подібного не побачити.

Мабуть темний правий. Його світлий родич вміє бачити незвичну красу.

Перехожі проводжали Дарку поглядами, зупинялися, хмурилися, мов не могли зрозуміти, хто це така. І доволі екзотичного для цих місць ельфа взагалі не помічали. Перехожих теж зачаровувала сила зброї, яка взяла й ожила.

— Оце так, — тихо сказав Лялянівель змусивши себе відвести погляд і зрозумівши, що доволі довго йшов, сам не знаючи куди, не помічаючи дорогу.

Хотілося знайти глину, сісти і ліпити. Впіймати мить, рух, досконалість.

І як це в неї виходить? Прямо не дівчина, а таран, який штовхає на ті шляхи, від яких він відмовився. Бо було нецікаво. Не розумів, навіщо воно взагалі йому потрібне. І тут ось.

А іще хотілося поставити навколо Дарки з десяток щитів, а самому озброїтись відразу двома мечами. І відганяти всіх, хто наважиться підійти занадто близько, спробує роздивитися дівчину, посміє з нею заговорити. І це було зовсім дивне бажання.

А Дарка йде вперед, до своєї цілі. І не помічає того враження, яке справляє на перехожих.

Дивна дівчина.

І той дурень з кораблями не відчепиться, зрозумів Лялянівель. Якщо він хоча б раз бачив у що вона вміє переплавляти злість, точно не відчепиться. Можливо він навіть з тією циркачкою кудись тікав (навіщо, до речі?) бо хотів позлити і подивитися, що із цього вийде. Але перегнув палицю і вона зламалася.

Дурень.

***

Полігон на Лялянівеля особливого враження не справив. Можливо тому, що йому було не до нього.

Ну, є де побігати. Смуга перешкод. Якісь хлопці силою міряються. Так, ось там в приміщенні можна чимось позайматися. Лялянівель не вслухувався. А бажання накидати якнайбільше щитів і схопитися за зброю тільки росло. Тому що на Сокиру витріщалися. Дружина вона йому, чи хто?

Але він посміхався, дякував, обіцяв і стримувався.

О, як довго він колись вчився стримуватися. Він тоді ще був зовсім малий і не розумів, навіщо воно потрібне. Не розумів, що таке відповідальність. І не бачив нічого жахливого в тому, що магія, мимоволі, вирощує колючі кущі посеред клумби, збільшує пташок, заставляє стіни будинка випускати бруньки, а то й зовсім цвісти. Теж іще проблеми.

А потім він став старшим і йому розказали і показали у що можуть вилитися такі ось безневинні прояви магії. І йому то зовсім не сподобалося. Темним простіше, у темних є їхня то спляча, то неспляча богиня. І її діти є. І інші родичі. І коли в темного зривається магія, яку вони відпускати не хотіли, перетворюється нальоту в прокляття, від якого може вимерти половина міста, приходить хтось із цих богів, зупиняє магію, дає ляпаса магу і навіщує заборону на декілька років. Щоб помахав мечиком, подумав і більше так не робив. А світлого ніхто не зупинить. Хіба що ліс якусь частину вбере в себе. А якщо не в лісі?

Але чому вони всі витріщаються? Невже раніше ніколи не бачили? Точно бачили, просто не в такому образі.

***

Після полігону вони посиділи в кав’ярні, де Дарка зображала манірну аристократку. Лялянівеля навіть трохи відпустило бажання захищати і всіх відганяти. Манірність з Даркою не дуже добре поєднувалась. Мов хтось неакуратно її пришив, та ще й нитками не в колір.

Потім ходили по крамницях. Дарка посміхалася, дякувала, обіцяла неодмінно прийти на перший грибний пиріг і чоловіка привести. Гарний чоловік, правда? А іще він талановитий. Амулети вміє робити. Чесне слово.

І вона була така домашня-домашня і юна. Просто дівчина. Ну, висока і що? Дивлячись на цю її посмішку навіть в те, як вона вимахує кочергою не дуже віриться.

— Яка ти багатолика, — сказав Лялянівель, коли вони вийшли з чергової крамниці.

— Я добра мамина дочка і таткова надія, — посміхнулася Дарка. — І ми тут демонструємо тебе. Поки чутки про ледь не до смерті побитого ельфа по місту не розійшлися. Ні, вони поповзуть, але постійно будуть натикатися на те, що тебе сьогодні бачили. І вигляд у тебе був звичайний для ельфа.

Лялянівель тихо хмикнув і кивнув.

— Треба ще побувати коло фонтану і поговорити з Бавіркою. Вона зеленщиця і перша пліткарка міста. Але неперевірені плітки не розповідає, та ще й висміює тих, хто розповів.

— Ага, тактика, — сказав ельф.

Дарка весело кивнула.

***

Додому вони повернулися ближче до обіду. Причому у Дарки ще якісь плани були. Але спочатку треба було зайти в материнську крамницю, бо ще почнуть розповідати, що Дарку покарали недопущенням, бо бійку з чоловіком влаштувала посеред батьківського дому. Так що підійшли вони до того дому з іншого боку.

Дівчина відчинила двері, ступила в крамницю і завмерла. І Лялянівель відчув, що в ній знову розправляє крила злість. Чиста така, гостра, як меч. І побиття в батьківському дому може статися. Тільки бити будуть не чоловіка-ельфа.

— А ти що тут робиш? — суворо спитала дівчина і пішла далі.

— Нам треба серйозно поговорити, — відповів чоловічий голос.

Десь Лялянівель цей голос вже чув.