Насправді ельфи — то коти

Чомусь серед людей панує думка, що всі ельфійки тендітні, ніжні, майже невагомі. І їдять вони тільки квітковий пилок, щоб талія тоненькою залишалася. Лялянівель, коли вперше про це почув, не втримався і голосно розсміявся. Звідки ця маячня взагалі взялася? Чомусь в тому, що темні родички жінки владні, з сильними характерами, люди не сумніваються. А коли мова заходить про світлих, ельфійки одразу перетворюються в ось це неподобство. Тендітні метелики, якісь, а не ельфійки.

Мама Лялянівеля могла поглядом зупинити розбудженого зимою ведмедя, а вовків проганяла помахом руки. Вона завжди знала, чого хоче від світу і оточуючих. І з нею простіше було не сперечатися. Робити, що просить, ігнорувати, наскільки можеш, але тільки не сперечатися. Бо Лялянівель був маленьким хлопчиком, потім юнаком, а вона завжди господинею дома. І могла так прикласти словами, не підвищуючи голос, ввічливо, але так, що він відчував себе роздавленим грибом. І чим старше ставав син, тим охочіше вона його прикладала. Готувала до великого і страшного світу, не інакше.

І ні, Лялянівель свою матір любив і поважав, але бажання з нею сперечатися в собі не відчував досі. І любити її вважав за краще здалеку.

І ось тобі на — Лєнька, жінка, зовсім не схожа на матір. Висока, руда, але вся така м’якенька на вигляд, як пампушка. І посмішка у неї добра. Нагодувати одразу худенького ельфа захотіла. Дочку по голові погладила. Але погляд… погляд такий, що Лялянівель зрозумів, з нею він теж не хоче сперечатися. І любити її краще здалеку. І взагалі. Та й Дарка якось притихла.

Коли ця жінка вийшла, за щось незрозуміле похваливши дочку, перше, що ельф спитав:

— А ми не можемо жити десь в іншому місці?

— Сама давно себе про це питаю, — призналася Дарка. — Але хто одну дівчину відпусте? До чоловіка в дім би відпустили. Але в тебе нема тут дому.

Лялянівель кивнув. І йому знову захотілося щось робити. Щось таке, щоб було багато грошей і можна було б купити будинок. Десь подалі від батьків дружини. Гроші в нього були, але на будинок в цьому місті не вистачить. Хто ж знав, що колись він йому візьме і знадобиться?

***

Думати про подальше життя виходило так собі. Спочатку була вечеря, на якій Лєнька намагалася нагодувати ельфа так, щоб він з-за стола вилізти не міг, паралельно розпитуючи. Про все на світі. І на перший погляд безсистемно, навіть усипляюче. Лялянівель відповідав, відповідав, аж поки не спіймав себе на тому, що говорить про те, як вибирається перше дерево для будинку і обдумує як пояснити цій милій жінці про розмови з коренями і вливання життя для паростків, щоб вона правильно все зрозуміла. А то у людей в голові самі лише жертви і щось страшне.

Далі ельф відповідав значно обережніше і розмова перестала бути усипляючою.

Цю б жінку та в шпигунки. Всі секрети би визнала за неділю роботи. Навіть ті, котрі нікому не були потрібні. Так навіть мама не вміла.

Після вечері, нагадавши чоловіку про якісь нагальні справи, Лєнька пішла провести молодих спати, мовляв, традиція. Там іще й рушник треба було якось хитро в’язати, але дочка занадто раптово заміж вискочила, довишивати його матінка не встигла.

Дарка зніяковіла.

Лялянівель зрозумів, що зараз над ним почнуть знущатися, але нічого зробити з цим не міг. Він дійсно занадто мало знав про традиції людей, щоб легко і невимушено вийти із цієї ситуації. А вчиняти скандал… ну, не підліток він, соромно за самого себе потім буде.

І без того матінка познущалася. Медовим голосом запитала, а чого ж молоді в різних кімнатах збираються спати? Змусила дочку обійняти чоловіка, щоб помилуватися. І стояла Дарка, пригортаючи до себе Лялянівеля, така напружена, наче він її покусати збирався і лише присутність Лєньки його зупиняє. Поки що.

Посміхнувшись наостанок і тихо фиркнувши, Лєнька пішла, дозволивши робити дочці, що їй хочеться. А вони залишилися. І якщо в Лялянівелі піднімала голову злість — давно ніхто не наважувався так з ним обходитись — то Дарка стояла сумна і нещасна.

— Все буде добре, — сказав Лялянівель, не ризикнувши до неї торкнутися, ще відскочить з шипінням, як та кішка. — Я тебе магії вчити буду, — нагадав. — Завтра згадаю з чого точно робляться ті амулети і буду вчити. Все користь.

— Все користь, — луною повторила дівчина і блідо посміхнулася.

Обіцянку Лялянівель почав виконувати зранку. І не в будинку. Будинок йому заважав згадувати давно забуте. Він шумів, поскрипував, відбивав стінами людські голоси, вбирав звуки вулиці. А іще в ньому були запахи, незнайомі і густі, якісь занадто однорідні, не так як в тій гостьовій кімнаті. Звичні для будинку запахи. І незвичні для ельфа. І якщо вночі, при відчиненому вікні, вони скоріше вгадувались, то вдень ставали теплими і дуже помітними. І він мимоволі розкладав їх на складові, старався зрозуміти звідки вони взялися, думав про стороннє. А думати потрібно було про амулет. І не про один, насправді. Тому ельф сумно видихнув і пішов в сад, шукати тихе місце для роздумів. Походив трошки, оминув троянди і квітники, а потім дійшов до старої верби, з довгими жовтуватими гілками, яка незрозуміло як опинилася серед фруктових дерев. Біля верби була лавка і розбита кам’яна чаша, в якій колись мабуть росли квіти. Лавка теж була стара, почорніла, але досить міцна і в напівтіні. Саме те, для роздумів.

Кивнувши своїм думкам, Лялянівель ше раз спробував похитати врослу в землю лавку, скинув з неї листя і сів. Поспостерігав як вітер колихає гілки верби, посміхнувся, трохи подумав і ліг. Тут тихо і спокійно, може навіть згадається.

Те, що потрібно дерево з вишні, якщо робиться для жінки, він пам’ятав. А ось із чоловічими, жіночими і дитячими доповненнями путався. А іще там треба якір вплести потрібного кольору, в залежності від того, яка зі стихій ближче Дарці і наскільки ближча. Але це почекає. Про стихії думати рано. Можливо там взагалі щось орчанське і тоді треба буде шукати книги потрібної тематики. Про орків Лялянівель знав небагато. А поки можна і так, без кольорів. Можливо у Дарки взагалі все ідеально врівноважено. Ну, чи не зовсім ідеально.