7 (2)

Трохи подумавши, Дарка на подив для самої себе зрозуміла, що примудрилася не подумати про іще одну річ, без якої шлюб не шлюб. Наче поробив хтось. І з її голови вилетіли і кудись сховались речі, про які вона не могла не подумати, коли збиралася полювати на ельфа, але ж взяла і не подумала чомусь.

— Лялянівель, — покликала дівчина, коли чоловік перестав здригатися від сміху і затих, наче в такій незручній позу заснув.

— Що? — спитав він, розігнувся і подивився на неї з підозрою.

Інтуїція в нього, чи що? Чи він взагалі нічого хорошого від неї не чекає?

— Лялянівель, перша шлюбна ніч! — голосно прошепотіла дівчина. Таємниче так прошепотіла. Проникливо. Ельф аж зблід, хоча здавалося, куди вже далі? — Якщо речі привезуть ввечері, кудись ми поїдемо не раніше, ніж завтра вранці. Так що, шлюбна ніч.

Ельф відсунувся, потім іще відсунувся і суворо сказав:

— Нізащо!

— Чого?! — аж образилася Дарка. Не те, щоб їй та ніч така була потрібна. Вона цього ельфа недостатньо знала і взагалі. Не думала вона чомусь про такі речі! Але реагувати на саму можливість ось так?! — Та я тебе…

Кочерги в кімнаті нажаль не було.

— Ніяких шлюбних ночей з жінкою, яка не контролює свою магію! Я ще жити хочу!

— А? — здивувалася Дарка, яка вже всерйоз настроїлася на скандал. — Жити хочеш?

— Так! — як цвях забив Лялянівель. — Я ще зовсім молодий…

— І дуже гарний, — покивала дівчина і насупилася. — І чим одне другому завадить?

— Ти не контролюєш магію. Вона проривається через сильні емоції. Будь які, впевнений. Просто те, що проривається через злість більш помітно. Мало що в тебе там прорветься.

Дарка несміливо хихикнула, відчуваючи себе якимось чудовиськом. Казковою павучихою з золотої печери, яка спокушає хлопців і відкушує їм голови. В процесі того самого.

— І що тепер робити? — тихо спитала вона. Якщо все так і є, то якийсь там коханець теж життям ризикувати буде, а вона й не знала. Тоді прийдеться вибирати когось, кого не шкода. Але ж не хочеться!

— Вчитися. Для початку контролю, — кивнув ельф.

Дарка подивилася на нього з інтересом і обережно спитала:

— Вчити контролю того, чого майже ніколи не буває? Ти сам казав про перешкоди. Значить спочатку треба знайти…

— Ні, спочатку контроль. Бо твоя магія вже вміє бити відразу і сильно. І якщо перешкода зникне.

— О-о-о… — все зрозуміла Дарка.

Ні, ніяка вона не павучиха золотої печери. Вона та дочка вдовиці, котра пішла ловити рибу і зруйнувала половину острова.. Не очікувала вона від себе нічого такого.

— А якщо його не чіпати? — спитала.

— Як пощастить. Можливо нічого так і не станеться. А можливо станеться.

І посміхнувся. Довговухий гад.

Чому їй ідея впіймати ельфа здавалася настільки хорошою? Як поробив хтось. Хоча навчитися контролювати магію мабуть непогано. А ще…

— Постривай, — аж підскочила на ліжку Дарка і, схопивши Лялянівеля за комір, смикнула його до себе. Він, мабуть від несподіванки, навіть не пручався, боднув головою її в шию і затих, дихаючи в груди, але Дарці було не до того. — Вчити мене хто буде?! Ти вмієш вчити?

— Вмію, — дивним голосом відповів ельф і шморгнув.

— Ти там що, плачеш? — здивувалася Дарка. Якийсь занадто тендітний ельф їй попався. Він же не виживе при зустрічі з батьком.

— Ні, — відповів ельф і підняв голову. — Сокира! — здається обізвав, витер долонею кров під носом і суворо велів: — Не чіпай мене поки не навчишся контролювати свою магію!

— Оце так, — тільки й змогла сказати Дарка. А батько ще дивувався як вона руку зламала тому дурню-вантажнику. Дійсно, непоганий захист для дівчини. Навіть ельфа пройняло. — Я випадково. Вибач.

І посміхнулася.

А він подивився на неї так. Якось так. Дарка не зовсім зрозуміла як, але в тому погляді було щось дуже схоже на пристрасть.

— Сокира, — повторив він.

Придушити дуже хоче, зрозуміла дівчина.

***

Місяць був великий, круглий і жовтий, як сирна голова. Здавалося він зачепився за верхівку старої акації на пагорбі і тепер так і буде там висіти, поки дерево не зрубають. Але то лише здавалося, насправді на верхівці акації сиділа богиня Варада в подобі маленької сірої сови. Вона розгортала і згортала крила, тупцювала по гілці, піднімала на голові пір’я, блимала круглими очима і ледве не хихикала від радості.

Все йшло як треба. Не так швидко як їй би хотілося. Найстарший з свіжеодружених ельфів спав на підлозі біля ліжка, його дружина хмурилася уві сні і її неконтрольована сила злегка ворушила фіранку. Але куди вони тепер подінуться, якщо вже й заняття спільне знайшли? І знайдуть вони щось потрібне один в одному обов’язково. І…

— Ти що виробляєш, дурепа стара?! — каркнуло над коло самого вуха і богиня-сова ледь не полетіла з дерева геть.

— Ворони вночі не літають, — відповіла вона, вчепившись в дерево кігтями.

— А хто винен, що літати приходиться? Я ще думала, навіщо ти ту дивну дівчину правителю ельфійському всучила. А в неї плани якісь. І не шкода було ту дивачку?

— Вона й так прожила більше, ніж повинна була в своєму світі, — мимоволі відступила сова від величезної чорної ворони з єдиною білою пір’їнкою коло лівого ока. — Я її з-під залізної штукенції висмикнула, здоровенної, котра її переїхати повинна біла. Тримала в цьому світі, скільки сил вистачило, відбивала від збирача мертвих…

— І нашіптувала різні дурниці, так? — суворо спитала ворона і клацнула дзьобом. — Навіщо тобі це дурнувате свято?!

— Уже не потрібно, — пискнула сова, притулившись хвостом до стовбура акації. Далі відступати нема куди. А летіти… ой, летіла вона колись від цієї, нервової старезної курви. Досі голова боліти починає, як згадаєш той удар дзьобом. А скільки часу знадобилося, щоб зібрати себе по шматочках. — Уже все гаразд. Можна подумати і якось відмінити.

— Відмінити?! Цю дурню і так просто відмінити?!