Усе загинуло в неволі

Усе загинуло в неволі

Заросла стежина в полі.

Білі хатки у полоні

зелені, й усе давно

цій природі віддано.

Лиш на травці усе скочить

тай цвіркун собі цвіркотить.

Покинув люд рівнину цю.

Хоча і слози по лицю

лили закохані в степи,

і в те як золоті снопи

мололи в борошно ночами.

Тоді всі були із харчами.

Та відібрав усе царюга -

скаженна і бридка звірюга.

Полилися не винні сльози

бо вдарили тяжкі морози.

Молитися почали хвацько -

“карає нащо так нас батько”

А царю все байдуже було

У нього й вухо вже не чуло:

як стогне з голоду дитина,

як дорого тепер хлібина.

Але не всі біди чурались,

з'явились ті, хто намагались

народ від голоду звільнять

із голодом все воювать.

Дізналась і цариця молода

про голод і про те, що вже біда

дісталася заможної столиці.

Тоді придворні всі левиці

взялись народ урятувати,

та цар сказав їх грабувати.

Заплакала його дружина.

Сказала - не народжу тобі сина.

Не знала дівчинка мала

куди потрапила вона.

Цар слів таких їй не простив.

У вечері вже труп висів.

Приїхав брат її дізнатись

детально в замку розпитатись

як втратила життя сестра

Чому не було їй костра.

Та ледве принц заїхав в двір,

як вже накинувся як звір

носій корони - людожер.

Принц вдарив і володар вмер.

Тікать доводилось гостям

з маленьким щирим немовлям.

Цариця встигла народить

Звірюгу сином збагатить.

Від тоді не лише стежина

вся заросла, але й вербина

усю столицю захопила,

усі дороги забрала.

Тварини дикі все поволі

не від бажання, а з недолі

взялися бігать між хатів.

Де вітер вже давно свистів.