Глава 8

Марта. 
Сіли в машину. На годиннику вже 21:15. Потрібно поквапитися, аби впоратися з усім до півночі.  
Дорога важка, ледь доїхали до траси. Тут їхали трохи швидше, та все одно на дорозі снігова каша. Стихія розійшлася не на жарт.  
— Ілля, а нам вдасться повернутися? — Налякано запитала.  
— Ти хочеш повернутися? — Відірвавшись від дороги поцікавився чоловік. 
— Не знаю. — Розгублено промовила. — Але дороги такі, що ще трохи, і буде не проїхати. 
— Не бійся, моя чарівна. В машині ми зустрічати, Новий рік, точно не будемо. Щось вигадаємо. Сьогодні ж новорічна ніч, тож будемо сподіватися на диво. 
Марта посміхнулася. Не розуміла, жартував він чи серйозно, але поруч з ним добре, а до іншого байдуже. 
Через пів години дісталися до селища, де знаходився будинок інтернат сімейного типу. 
Машину залишили на центральній дорозі, а подарунки понесли пішки, в руках, бо в вуличках, сніг сягав ледь не до колін. 
Ковзалися, ледь брели, сміялися, жартували. Марта почувалася божевільно щасливою, забувши про все на світі. Навіть забула про інцидент з Володимиром. Ще йдучи дорогою вдень, вирішила, що з останнім днем року закінчилися її стосунки, з цим чоловіком. Вона більше не хотіла їх продовжувати. Вони з Володимиром різні, мабуть, йому потрібна така як Неля, тож нехай. Дивувалася він навіть не зателефонував, та якщо чесно, не чекала дзвінка від нього. 
В будинку сімейного типу, їх зустріли гостинно. Діти тут сіяли від щастя. Разом тут дванадцять діток. Всі різного віку, всі доглянуті, дружні, і по справжньому щасливі. Їхні названі батьки, люблять їх, це одразу помітно, і так приємно. Роздали подарунки дітлахам, та конверт пані Надії, який вручив Ілля.  
Господарі будинку дякували, та невтомно запрошували до столу. Молоді люди були вимушені відмовитися, адже їм ще потрібно двох бабусь навідати. На щастя бабусі проживають неподалік. Знову побрели сипучим снігом до машини. Втомившись стали перепочити. 
— Ти як? —  Поцікавився Ілля. 
— Чудово, справді. — На емоціях запевнила. 
— Не намокла? 
— Трохи, та це не страшно. 
— Ще трішки, і наш марафон завершиться. — Пообіцяв Ілля, та взявши дівчину за руку, зрушив з місця, ведучи її до машини.