Глава 6

Марта. 
Вийшли на вулицю, де розпочалася справжня хуртовина, сніг посилився, утворюючи пелену, за якою нічогісінько не видно. Марта нарешті дала волю своїм емоціям, які так довго та старанно стримувала. Подалися до машини, вона йшла за Іллею, сльози покотилися по щоках, тихо ридала. Не могла збагнути всієї жорсткої реальності. Вона в дитинстві, та й зараз інколи нарікала, що в неї чогось немає, а виявляється, вона жила при батьках та в достатку. Ніякими подарунками не замінити батьківську любов, увагу та піклування. Шкода всіх цих діток, як маленьких, так і старших. Дорослі, ще трішки, і підуть в доросле життя, одні без батьків. Від цього стало так моторошно. Не уявляла якби жила, якби опинилася отак, покинутою без батьківської підтримки. 
Ілля прочинив їй дверцята пасажира. Опустила голову, не хотіла аби він бачив, що вона плаче.  
Вже обійшла його, аби сісти в машину, як Ілля зупинивши її, так несподівано пригорнув до себе.  
— Заспокойся, Марто. Не плач. Сьогодні ми подарували цим дітям, трішки щастя. 
Притулилася до чоловіка, на душі відчувала трепет. Його обійми та підтримка приємно вразили, та трохи заспокоїли розтривожене серце. Після скандалу з Володимиром, стала надто чутливою. 
— Сідай в машину, а то завірюха, зараз нас у сніговиків перетворить. 
Марта сіла в салон, справді здригнувшись від холоду. Ілля теж сів за кермо, й завівши машину, увімкнув світло на стелі. Дівчина примружилася, прикрившись рукою. Чоловік потягнувшись до речового ящика, подав їй вологі серветки. 
— Дякую. — Зірваним голосом прошепотіла, й взялася витирати обличчя. 
— Марто, може в наступному сиротинці, ти залишишся в машині? — Заклопотано допитувався Ілля. — Я не хочу аби ти плакала. 
— Ні, я піду з тобою. — Зірвано заперечила. — Мені так жаль цих діток, почуваюся частково винною перед ними.  
— Я теж. — Чесно зізнався Ілля, стягнувши бороду до низу, пильно дивився на дівчину. — Я два роки жив у сиротинці, та мені пощастило більше, мене всиновила мамина сестра. 
Почуте приголомшило, завмерши, зі співчуттям дивилася на Іллю.  
— Тебе теж покинули батьки? — Розгублено запитала. 
— Ні. — Ілля погасив світло на стелі, й без емоцій промовив. — Мама померла, коли мені було сім. Тьотя все ніяк не  могла приїхати, як потім виявилося, все через свого чоловіка, який категорично не хотів дітей, ні своїх, ні чужих. — Чоловік видихнув та, продовжив. — Та тьотя все-таки приїхала, забравши мене з сиротинця. Через це вони з дядьком розлучилися, хоча тьотя стверджує, що це не через мене, та я знаю, що це не так. — Чоловік перевів, наповнений болем погляд у вікно, та зрушив з місця. — Насправді, тьотя замінила мені маму, за, що я щиро дякую Богу. 
У Марти не було слів. Могла тільки уявити, скільки болю та страждань переживають ці дітки. Знала їх ніхто не ображає, але ж немає ні мами, ні тата, а вихователі фізично не можуть їх замінити.  
— У нас ще багато закладів? — Впоравшись з емоціями, запитала. 
— Ще один інтернат, один будинок сімейного типу, та дві одиноких бабусі. — Ведучи повільно машину, відповів Ілля. 
Погляд дівчини прикипів до хурделиці за вікном, яка набирала обертів. 
— А бабусі, як потрапили до твого списку? — Дивувалася. 
— Одна була моєю нянею, інша, завідувачкою інтернату. — Відповів Ілля, вправно ведучи машину у сніговій пелені.  
Марта втупилася поглядом, у крижаний танок дрібнесеньких сніжинок, а думки все не покидали маленькі знедолені оченята, які так випрошували уваги та ніжності.