Глава 3

Марта на емоціях увійшла у засніжений двір. Діставшись будинку подалася в душ, адже досі не могла зігрітися. Під теплими струменями води насолоджувалася не довго, адже пам’ятала про обіцяну каву. Одягла теплу, білу, в’язану, вільну сукню, теплі колготки тілесного кольору, і аби зігрітися в ноги, одягла червоні підколінки з оленятами. Подалася в низ, робити ревізію на кухні, та спочатку поклала капсулу у кавову машину.  
Холодильник порожній. Взялася складати список необхідних продуктів, адже Новий рік, якось зустріти потрібно. 
Задзвонив домофон. Схвильовано подалася до нього. Їй посміхався Санта. Відчинила хвіртку, впустивши чоловіка у двір. Повернувшись відразу увімкнула кавову машину, підставивши чашку. Вирішила й собі випити кави, аби зняти стрес. 
— З прийдешнім тебе, Марто. 
Здригнулася від несподіванки, та приємного тембру чоловічого голосу. Оглянулася на чоловіка.  
— Вам до кави додавати цукор, молоко?  
— І те, і інше. Цукру ложечку. — Красивим тембром попросив. 
Страшенно нервувала, додавши в каву цукор та молоко, подала чашку чоловікові. Його очі не давали дівчині спокою. Великі, виразні, красиві і майже чорні.  
— Присідайте! — Знітилася. — Вибачте, але до кави, тільки шоколад.  
Чоловік присівши за стіл, стягнув білу, довгу бороду. Марта завмерла, перед нею сидів справжній красень. Правда дещо старший за неї. Засоромившись, подалася до полиці, та взявши шоколад повернулася. Схвильовано відкрила упакування. Відчувала, як на неї зацікавлено дивився Ілля. Вона чомусь уявляла його собі зовсім іншим. Вже склався стереотип, що Санта — це дідусь, а перед нею красень, очей не відірвати.  
— Марто, не хвилюйся, все нормально. — Заспокоїв чоловік. 
Мимоволі глянула на нього, знала, що ці слова говорить з ввічливості. Його посмішка заворожувала. Від нього віяло мужністю, впевненістю і це шалено приваблювало.  
Опустила очі, зробивши ковток запашної кави.  
— То, що Марто, ти зі мною? — Порушив незручну паузу чоловік. 
Великими очима глянула на нього не зрозумівши про, що він, та пригадавши його прохання знітилася. З однієї сторони хотіла, а з іншої, лячно. Вони ж не знайомі. 
— А, це буде зручно? — Розгублено запитала. 
— Це буде, дуже зручно, а ще ти долучишся до мого марафону добрих справ, і я впораюся швидше. Чи може ти чекаєш гостей? 
— Ні, — опустила очі. — Не чекаю. Це будинок батьків, вони на відпочинку, а я... — Замовкла бо була готова, розплакатися.  
— Проліски, збирала. — Жартома кинув Ілля. 
— Угу. — Розгублено кивнула головою, погоджуючись. Поглядом червоних очей глянула на чоловіка. 
— То може поїдемо? — З надією запитав чоловік, а тоді з інтригою додав. —  Там на вулиці сніг пішов, від цього так казково.  
Наче не вірила йому, схопившись подалася до великого вікна у вітальні. Під світлом нічних ліхтарів, сипав густий дрібний сніг, переливаючись та виблискуючи у світлі. 
— Як гарно. Немов у казці. 
— Ти віриш у дива? 
Почула за спиною. Від цього тембру перехопило подих. Побоялася оглянутися, лиш зробивши ковток кави здавлено відповіла.  
— Ні, не вірю. — Зітхнула. — Я знаю, що ви Санта, і все таке, але... 
— Марто! — Перебив її чоловік.  
Він замовк, і це змусило дівчину оглянутися. Пильний погляд, темних очей прикипів до неї. 
— Ви осуджуєте? — Схвильовано запитала.  
— Марто, давай на, «ти». — Зробив ковток кави. — Я не осуджую, та якщо ти вже в дива не віриш, то може поїдемо їх творити разом?  
Кліпнула очима. Вагалася, трохи було лячно.  
— А поїдемо! — Різко глянула в очі чоловіка, адже таки хотіла поїхати з ним. 
Ілля посміхнувся, та допив каву одним ковтком. Помірявши дівчину з ніг до голови, заявив. 
— Тоді будеш помічницею Санти. Діти вже четвертий рік мене питають де вона, а мені все брехати доводиться. 
Марта здивовано посміхнулася. Серце затріпотіло у грудях, від такої заяви. 
— У тебе білі чоботи, та білий кожушок, є? 
— Здається. — Розгублено кинула. — Біла шубка була точно, а чобітки потрібно пошукати.  
— Тоді поквапся. — Попросив чоловік, забираючи від неї чашку. — А я за цей час помию чашки. 
— Не варто... — Хотіла заперечити. 
— Марто, біжи. — Перебив її чоловік.  
Побігла на другий поверх до своєї кімнати. Увірвалася і завмерла. Вона вже другий рік тут не жила, а мама як завжди поставила їй, її улюблену ялинку. Коли заходила сюди вперше не звернула уваги. Тут все було так, наче тільки з рання пішла звідси, а не пройшло два роки. Щем охопив серце. — Мама з самого початку мала рацію, коли говорила, що Володимир їй не пара. Та вона тоді навіть чути нічого не хотіла. Та чудово все усвідомила тепер. 
Кинулася до шафи, на вішаку висіла біла шуба, середньої довжини, стягнула її з вішака, й заходилася шукати чоботи. Тут знайшла лише кремові, та оскільки часу немає, взула те що знайшла, та подалася в низ.  
Ілля чекав її біля вікна, серце затріпотіло. Підійшовши взяла, з дивану сумочку та телефон. Коли вона вже була зовсім близько, чоловік оглянувся й оцінивши її, посміхнувся. 
— Я щасливий, Марто. Цьогоріч у мене буде помічниця. — Простягнув їй руку. — Поїхали? 
— Поїхали. — Відверто заглянула в його очі. 
Приваблива посмішка, заворожувала. Від того, що він взяв її за руку серце завмирало, а душу перехоплювало передчуття дива. Поруч з нею, йшов найпривабливіший Санта, відчуття щастя розпирало і пояснити цього не могла. 
Замкнувши будинок, йшли до воріт. Вже біля самої хвіртки Марта послизнулася й почала падати. Та враз опинилася в міцному полоні Санти. Він ніжно пригорнув її до себе, й пильно заглядаючи в очі, прошепотів. 
— Обережніше, чарівна дівчинко.  
Під світлом ліхтаря добре бачила його красиві очі. Дрібний сніг засипав їх, а вони продовжували стояти та дивитися одне на одного, так наче, час для них зупинився. Марта відчувала відбувається, щось магічно незвичне, хоча завжди казала, що дива це не про неї. 
Не витримавши його, відвертості тихо нагадала. 
— Ми, здається, поспішаємо. 
Знову зваблива посмішка,  змусила Марту шаленіти від дивних відчуттів, що зароджувалися в тілі. Ілля відпустивши її з обіймів, прочинив хвіртку, пропускаючи її в перед.