Глава 2

Вже довгих дві години Марта йшла вздовж дороги. Встигла поговорити з батьками, а повороту до кварталу все не було. Відчувала, холод по ногах. Мороз брався сильніший, а дорозі ні кінця ні, краю. Хотіла увімкнути навігатор та куди там, інтернет поганий. Машини їхали одна за одною. Ніхто сам не зупинявся, та й вона нікого не зупиняла. 
За цей час встигла трохи заспокоїтися. Погляд в котре стрибнув на годинник. Тільки шістнадцята, а на дворі вже темніло. Світло фар, добряче подразнювало очі. Добавила ходу, адже їй до повних сутінків потрібно, хоча б у квартал увійти. Аби ні про, що не думати, вийняла великі навушники, й під’єднала їх до телефона. Так почувалася трохи комфортніше. Йшла іще швидше, досить прогулюватися, не те місце, та й не час, за кілька годин, Новий рік. 
Раптом поруч пригальмував великий білий джип. Скло опустилося, й з нього виглянув чоловік у костюмі Санти. Скинула навушники з вух. Хвилювання зросло вмить. 
— Ти куди йдеш? 
— Додому. — Налякано відповіла, зупинившись. 
— Додому — це куди? — Допитувався чоловік з бородою. 
— До кварталу «Сонячний». — Розгублено відповіла. 
— О, тобі ще добрих дві години йти. — Цілком серйозно, приємним басом кинув чоловік, а тоді додав. — У мене сьогодні марафон добрих справ, тож сідай підвезу. Я теж туди їду. 
Марта з недовірою дивилася на чоловіка. Боялася сідати в машину до незнайомця.  
— Мила, поквапся у мене справді справ багато, а до півночі часу мало залишилося.  
Марта не сміло подалася до задніх дверцят, але чоловік зупинив її. 
— Туди не сядеш, там все завалене подарунками. Вільне місце тільки біля мене. 
Зітхнула, й подалася на інший бік машини. Нервуючи таки сіла в теплий салон. 
— Пристебнися. — Попросив чоловік, рушаючи з місця, а тоді на мить глянувши на неї запитав. — Ти чому одна на трасі, ще й в таку пору, та такий день?  
— Проліски, збирати ходила. — Стримуючи посмішку, відповіла Марта. 
Тішилася, що таки сіла в теплу машину. Повільно зняла рукавиці. 
— Невже мачуха виперла з дому? Але щось не бачу, ні кошика, ні квіток. — Кепкував чоловік. 
Марта посміхнулася, й опустивши очі здавлено заговорила. 
— Вибачте, я пожартувала. На щастя у мене немає мачухи. — Не сміло глянула на чоловіка, й аби уникнути запитань від нього, запитала сама. 
— Куди ви усі ці подарунки везете? 
— В сиротинці, багатодітні сім’ї. Маю розвести це все, ще сьогодні, до півночі. 
Дівчина з недовірою оглянулася. Всі задні сидіння завалені іграшками. 
—  І це ще не все. Ще цілий причіп маю в дома. — Зітхав чоловік.  
Марта перевела погляд на Санту. Розуміла, часу справді мало. 
— Невже вам немає кому допомогти? — Здивовано запитала. 
— Я ж Санта. — Отже, маю робити це сам, та й до того ж сьогодні вихідний. Вже за кілька годин, люди сідатимуть за святковий стіл. 
Дівчина зітхнула, навіть стало трохи жаль чоловіка.  
— А ви? — Розгублено запитала. — Невже вас не чекатимуть за святковим столом? 
Чоловік важко зітхнув, і з гіркотою у голосі запевнив. 
— Не чекатимуть. Я ж Санта. То ж живу один.  
— Але ж ви не справжній Санта?!! — З дитячою настирливістю вчепилася за його слова. 
— Не справжній, але в мене традиція така, кожного року, 31 грудня, у мене святковий марафон. 
— Тоді, чому ви не наймете собі помічників? Так було б швидше. 
Чоловік хмикнув, на її слова. 
— Було б. Але зазвичай, в такий день, охочих допомагати не багато. 
Марта зітхнула, розуміла це на жаль так. Її роздуми перебив чоловік, запитавши. 
— От, ти, б погодилася мені допомогти? 
Дівчина великими очима глянула на чоловіка. Таке спонтанне запитання збило її з пантелику. 
— Звичайно, ні. Тебе ж, мабуть, теж чекають. — Сам відповів на її запитання чоловік.  
— Не чекають. — Пригнічено відповіла, відразу поникши у кріслі сидіння. 
Чоловік саме повернув в’їжджаючи у квартал. Марта мовчала, тішилася, що ще трішки, і буде в дома. 
— Яка в тебе вулиця? 
— Довженка 24. 
Чула як чоловік з бородою посміхнувся. 
— То ми сусіди. Мій будинок 28. 
— Дивно, а я й не знала, що зовсім поруч живе Санта. 
Чоловік розсміявся та нагадав. 
— Я, як ти казала не справжній Санта. Ми вже майже приїхали, і ще, майже сусіди, а я не знаю як тебе звати. 
— Марта. — Знітилася дівчина. 
— Дуже красиве ім’я, Марто. Воно личить тобі. 
— Дякую! — Рука вже лягла на ручку на дверцятах. 
— Мене звати Ілля. — Представився чоловік, й пригальмувавши, біля замкнених воріт батьківського будинку, запитав.  
— Що ж, Марто, якщо не чекають, то може допоможеш мені? 
Дівчина великими очима глянула на чоловіка, лиш розгублено знизавши плечима. 
Санта увімкнув світло на стелі, й глянувши на Марту додав. 
— Як не крути, у новорічну ніч мають траплятися дива, і щоб сталося диво, комусь потрібно його створити. 
Марта не знала, що відповісти. Цього чоловіка було жаль, хоча вона його не знала. В неї були інші плани. Розгубилася цілком. 
— Гаразд, Марто. Біжи.  
— Дякую! Скільки я вам винна? 
— Каву, якщо не важко приготуй. — Попросив чоловік. — Я вчеплю причіп, довантажу машину й під’їду. 
— Я обов’язково приготую, вам каву.  
Залишаючи теплий салон пообіцяла Марта. Дивне хвилювання снувало тілом.