Якось 31 грудня.
— Марто, годину тому телефонував Микола. Вони з Софією чекають нас сьогодні, хочуть аби ми зустрічали, Новий рік, в них. — Напружено повідомив Володимир, перемикаючи швидкість.
Марта відчула як серце вмить скоротилося від цих новин. Вона ледь оговталася після весілля друзів, на якому застала свого коханого Володимира, в комірчині з Нелею. Ця дівчина сестра Миколи, вона давно не рівно дихала до Володимира. При згадці про це ставало дурно. Страшенна ревність та образа душили з середини.
— Неля, теж буде? — Нервово перепитала.
— Звичайно буде. — Роздратовано відмахнувся Володимир. — Марто, припини згущувати фарби. Скільки можна?
Дівчина на мить закрила очі. Їй це все не подобалося. Пропустила слова чоловіка повз вуха, нагадавши.
— Володю, але ж ми ще до вчора збиралися зустріти новий рік у мене. Ми вже все підготували. — Витримала паузу. — Та, і після всього, я не хочу їхати до них.
— Марто, я вже пообіцяв, що ми приїдемо. — Нервово повідомив чоловік, навіть не дивлячись на неї, сконцентрувавши погляд на дорозі.
— Володю, ти ж навіть зі мною не порадився. Я не хочу їхати до них. — Приборкувала в собі гнів дівчина.
— Марто, це не обговорюється. — Гаркнув Володимир.
З хвилину мовчала, обмірковуючи все. Вони саме поверталися у місто, до якого ще далеченько. Зараз проїжджали ліс, але образа, що здається трохи вщухла, повернулася з новою силою.
— Зупини.
— Що? — Зірвався Володимир.
— Зупини я вийду. — На очах з’явилися сльози.
— Марто, не нервуй мене, тут ліс. Куди ти вийдеш? — Буквально волав чоловік.
— Просто зупини. — Сльози скотилися з очей, а голос зазвучав зірвано.
Їй необхідно залишитися на одинці. Нагадування про цю дівулю, свіжим болем відізвалося на серці. Повернулася й відраза до Володимира. Все виявилося надто болючим. Це не був каприз чи істерика, це було несамовите бажання залишитись на одинці, по далі від Володимира. І байдуже, що залишиться одна, посеред засніженого лісу.
— Марто, схаменися. — Волав не скидаючи швидкості чоловік. — Ти можеш не закочувати істерики, та не псувати мені нерви, в останній день року?
Марта витерла пекучі сльози, й здавлено попросила.
— Мені погано.
Справді від раптового нервового спалаху, з’явилася нудота.
Володимир таки зупинився. Дівчина взявши сумочку вийшла з машини. Все тіло тремтіло. Вдихнула на повні груди морозного повітря. Наче трохи легше стало. Подалася від машини крокуючи засніженим узбіччям в протилежну сторону. Чула як позаду рознісся звук дверей, що зачинилися, а за лічені секунди наздогнав Володимир.
— Марто, отямся! — Схопив її за плечі трусонувши. — В нас часу мало. Нам вже одягатися потрібно.
— Я туди не поїду. Чи ти мене не чуєш? Ми домовлялися...
— Мені нудно в дома, я хочу зустріти цей новий рік, у товаристві друзів. — Перебивши її озлоблено заявив.
Марта великими очима дивилася на Володимира. Було боляче визнавати та тепер розуміла. Вона зробила помилку, пробачивши йому, його походеньки. Знала, що не зміниться, та ще так вірила. Друзі у нього були на першому місці. Зітхнула, й з болем на серці видавила.
— Я тебе не тримаю.
Мабуть, з хвилину Володимир дивився в очі дівчини, поглядом повним люті та злоби, а тоді розвернувшись пішов.
Марту всю трясло, та вона, повернувшись подалася в протилежному від міста напрямку. Хоч на дворі тримав мороз, холоду не відчувала. Закинула сумочку на плечі й повільно брела, залишаючи сліди на рівно сніговому покриві. Чула як гримнули дверцята, за мить машина заревівши рвонула з місця. Не відчувала жалю. Їй потрібно залишитися одній. До нудоти не приємна компанія Володимира, після того фатального випадку. Тоді всі знали, що вони з Нелею зачинилися у комірчині, та всі мовчали. Це ображало та принижувало.
Брела понуривши голову до заміського будинку. Квартал мав знаходитись десь неподалік. Батьків там зараз немає, вони поїхали у гори на новорічні свята, але ключі дівчина завжди мала зі собою. Потрібно їм подзвонити, та попередити, аби знали, що це вона гостює у них. Мабуть, в холодильнику пусто, але це не проблема. Замовить собі кур’єра, який все привезе.