Рука, що зупинила меч

  У ті часи закон був суворий, а правда — крихка.
У місті, де кам’яні мури пам’ятали більше сліз, ніж сміху, трьох юнаків несправедливо звинуватили у злочині, якого вони не чинили. Їхні слова тонули в галасі, а страх стискав груди — бо вирок уже було винесено.
На світанку їх вивели на площу.

   Небо було важким, сірим, ніби саме не хотіло дивитися на те, що мало статися. Палач стояв поруч, тримаючи меч, холодний і байдужий. Натовп мовчав — інколи мовчання страшніше за крик.
Юнаки дивилися одне на одного. В їхніх очах було все: і жах, і прощання, і молитва, сказана без слів.
  І саме в цю мить на площу швидкою ходою увійшов Миколай.
Він не кричав.
Не кликав сторожу.
Його постать була спокійною, але в цьому спокої була сила.
Коли палач уже підніс меч, Миколай зробив крок уперед — і вхопив його за руку.
— Зупинись, — сказав він тихо.
Але тиша після цього слова була гучнішою за будь-який наказ.
 Палач завмер. Меч затремтів у його руці й упав додолу.
Натовп ахнув.
   Миколай подивився на юнаків — і в його погляді не було страху, лише правда.
Він знав: їхня провина — вигадана, їхня кара — несправедлива.
— Не можна вбивати невинних, — промовив він. — Кров праведних не змиє людської жадібності.
   Правда вийшла на світло.
Ті, хто підкупив суддів, були викриті.
Юнаки — звільнені.
А Миколай… він просто пішов.
Не чекав подяки, не приймав поклонів. Бо для нього це був не подвиг — а обов’язок.
  Того дня троє юнаків повернулися до життя.
А місто запам’ятало:
є люди, які стають між мечем і серцем.
І коли знову здається, що справедливість мовчить,
варто згадати Святого Миколая —
того, хто не побоявся простягнути руку
і зупинити смерть.