Радість майбутнього

   Після тих різдвяних ночей дім уже ніколи не був колишнім.
  У ньому оселилося тепло — не лише від вогню в печі, а від упевненості, що життя знову має шлях.
Батько, з благословенням у серці, достойно видав заміж своїх доньок. Не поспіхом і не зі страху, а з любов’ю й мудрістю. Кожна з них пішла у свій дім не як тягар, а як дар — з честю, з чистою душею, з тихою радістю в очах.
  Кажуть, їхні шлюби були щасливими.
У їхніх оселях лунав сміх дітей, пахло свіжим хлібом і завжди горіла свічка — на згадку про ніч, коли темрява відступила.
   Сам батько постарів спокійно. Його серце більше не стискалося від страху за майбутнє. Він часто дивився на зоряне небо й дякував — не словами, а тишею. Бо знав: молитва була почута.
   А доньки, зберігши в серці таємницю, вчили своїх дітей простій істині:
добро не завжди має ім’я,
але завжди має наслідок.
   І коли приходили різдвяні та новорічні ночі, вони клали маленькі дари потай — для тих, хто потребував.
  Бо щастя, отримане як диво,
хоче стати дивом для інших.
Так добро, зроблене одного разу,
продовжило жити в багатьох серцях .

 З того часу люди казали, що у різдвяні та новорічні ночі Святий Миколай знову й знову йде світом. Він несе не лише дари — він несе надію. Він приходить туди, де моляться тихо. Де чекають. Де вірять.

Бо справжнє диво народжується не в гучності, а в любові. І саме тому Різдво завжди починається з серця.