Глава 1

Це було дуже давно. Прийшла зима. Заблукав грудневий морозець по світу. Тільки-но дихне, як дерева та кущі аж до землі гнуться. Охопились дні густим туманом, й щезло яскраве сонечко.

Та ось нарешті розступилися хмарини, і диво… з’явились у небі крижані коні. Змахнули вони своїми гривами, знову крихітний вогник засяяв. Розправив він свої промінчики. До дерев та річок потягнувся! І тоді білий сніг на гілочки посипався.

Поспішили крижані коні на землю аби усе живе про свято сповістити!
Як побачили їх птахи, ох і зраділи ж… Горобці, і сороки, снігирі й голуби, змахнули своїми крилами. Закружляли між хмарин, заспівали пісню святкову:

– Цей день прийшов,
Цей день настав,
Сонце зійшло,
Місяць пропав.
Свято спішить,
Свято іде,
Миколай нам,
Диво несе!

Як почули це звірі у лісі, зібралися найкрасивішу ялинку шукати. А як побачили її. На кожній зеленій гілочці по бурульці висить. Та такі великі і прозорі. Здавалося, немов сам пан Лютий мороз її власними руками прикрасив!
А голки такі довгі і пухнасті. Білки не витримали, з сусідніх дерев повтікали та на новорічній красуні зібрались. Захотіли вони її горішками засипати.

– Невже на нашій святковій ялинці лише горішки і бурульки будуть? – Задумалися звірі.

– Хай кожен з вас, щось від себе принесе. – Сказав ведмідь і усі з ним погодилися.

Покотилися їжачки до себе додому за яблуками. А вовки до своїх нірок кинулись – засохле листя збирати! Зробили вони довжелезну гірлянду. Ледь до пухнастої красуні дотягнули, щоб крилатим віддати. Птахи до самісінької верхівки злетіли, й почали по гілкам бродити. Там зупиняться, сюди спустяться. Кожен листочок розправлять.

Снігирі ж про горобину згадали. То там, то тут на голочках по ягодці залишать.
Ну, а зайчики розбіглись шишки збирати. Білочки їх підганяють. Шишки рахують, пухнастими хвостиками розмахуючи.

Розклали вони шишки на дереві. Горобці кожну шишечку старим пір’ям прикрасили. Злетіли вони з ялинки. Біля гілок кружляють, милуються!

– Оце так ялинка! Тепер можна і на Миколая чекати.
– Миколая! – Підхопили лисиці.
– Миколая! – Пробубнів їжачок, скидаючи з себе запашні яблучка.

Усі, звірі та птахи тільки й гомоніли, що про святого. Минулі роки згадували. Хтось за чудові подарунки дякував. А комусь і за отримані різочки досі соромно було. Проте ніхто не ображався на святого. Знали! Миколай справедливо розсудить, хто на подарунок, а хто на різочку заслужив.

Одже говорили звірі, балакали. Веселились, танцювали, доки не помітили, що серед них двох зайців не вистачає. Здивувалися. Бо ж до цього дня завжди усі жителі лісу на свято разом збирались. Й не було поміж них жодних сварок. Навіть дужі ведміді та хижі вовки не ображали малих звірів і птахів.

Розхвилювались лисички, затремтіли їжачки: невже з зайцями щось сталося? Вирішили, якомога скоріше до їхньої нірки йти. Треба ж про все дізнатись.
– Їжаки неквапливі, лисиці… – Задумався ведмідь. – Е-ні, хтозна, що там сталося? Може хтось серед звірів мій договір порушив. Так, так, так! Хижаки й напасти могли. Ні, краще птахів відправити… – Подивився ведмідь на крилатих, й каже: – Хто з вас полетить?

– Не я! – Зацвірінчав горобець.

– І не ми! – Відмовились голуби.
– Ех, я полечу. – Сказала ворона. – Зайчиха моя найкраща подруга. А ви чекайте! Я все дізнаюся і скоро повернусь, – і ворона змахнувши крилами, полетіла.

Приземлилася вона біля нірки й чує… Плаче її подружка, причитає! Хоче сина вмовити – до ялинки прийти. Та зайчик ще зовсім крихітний. Нічогісінько він не хотів про свято чути. Тільки матуся до нього заговорить, як зайчик головою замахає:

– Ой, матусю, що ви таке кажете? Немов є якийсь Миколай, котрий бажання здійснює! Скільки я по лісі ходив – його ніколи не бачив! То нащо мені до ялинки іти? Краще я буду бігати, скакати! А коли Миколай дійсно є, – недовірливо прогомонів зайчик, – е-е, я його і завтра побачу.

– Ех, ти! – Розчаровано пробурмотіла зайчиха. – Лише у цю ніч можна Миколая зустріти! До ялинки він обов’язково прийде. Зі святом привітає та якщо Святого сам на сам в лісі зустріти, будь-яке диво у цю ніч може статись.

– А чому так? – Спитав крихта.

– У цю ніч звірі й птахи разом збираються. Чекають на подарунки. Але коли якась біда трапляється, не до свята тоді. Хтозна, коли Миколай прийде. Ввечері, вночі чи під ранок. Може хтось і заснути встигне. Солодощі все одно отримає. А ось бажання своє і прогавити можна.

– Добре, а якщо я вигадаю бажання. – Задумався крихта. – Скажи, де мені його в лісі шукати?

– Якщо ти був слухняним, тобі нічого боятись. Подарунок отримаєш. А от, щоб з Миколаєм у лісі зустрітись, – матуся замовкла й прошепотіла, – Ти повинен бажати чогось дуже і дуже особливого. Лише особливе, заповітне бажання здійсниться.

– Ти казала про слухняних дітей?! – Нетерпляче спитав зайчик. – А щодо тих, хто іноді шкоду робить?

– То вже інша справа. Ці діти різочки отримують. – Відповіла зайчиха, і почала розказувати про поганих дітей.

Не сподобалося це крихті. Не схотів він слухати сумних історій, та негарні вчинки:

– Ні. – Відмахнувся він. – Ви матусю мене спеціально лякаєте, щоби я вас слухався, – й не встигла зайчиха відвернутися, як зайчик утік.

Не помітив він ворону і зіштовхнувся з нею. Вмить крилата у бік відскочила. Засоромилась, що сказати – не знає.

– Й не соромно вам підслуховувати? – Пропищав зайчик, зариваючись в сніг.

– Та що ти? Хто, я? Невже я на таке здатна? – Закаркала ворона, але крихта її не слухав. Він вже між дерев сховався.
А там… гірка. Така довга та слизька. Звернувся собі зайчик калачиком й покотився униз.

– Зайчику! Де ти? – Покликала його матуся, – повернися! – Благаю тебе. – Вона вийшла з нори.

– Знову десь ховається? – Спитала ворона, присівши поряд.

– Так. – Сумно відповіла зайчиха. – Не знаю, що робити? Сьогодні такий важливий день, а він втік.