...

Це було дуже давно. Прийшла зима. Заблукав грудневий морозець по світу. Тільки—но дихне, як дерева та кущі аж до землі гнуться. Охопились дні густим туманом, й щезло яскраве сонечко.
Та ось нарешті розступилися хмарини, і — диво… з’явились у небі крижані коні. Змахнули вони своїми гривами, знову крихітний вогник засяяв. Розправив він свої промінчики. До дерев та річок потягнувся! І тоді білий сніг на гілочки посипався.
Поспішили крижані коні на землю, аби усе живе про свято сповістити!
Як побачили їх птахи, ох і зраділи ж… Горобці, і сороки, снігурі й голуби змахнули своїми крилами. Закружляли між хмарин, заспівали пісню святкову:

— Цей день прийшов,

Цей день настав,

Сонце зійшло,

Місяць пропав.

Свято спішить,

Свято іде,

Миколай нам

Диво несе!

Як почули це звірі у лісі, зібралися найкрасивішу ялинку шукати. А як побачили її — на кожній зеленій гілочці по бурульці висить. Та такі великі та прозорі… Здавалося, немов сам пан Лютий мороз її власними руками прикрасив! А голки — такі довгі та пухнасті! Білки не витримали, з сусідніх дерев повтікали та на новорічній красуні зібрались. Захотіли вони її горішками засипати.
— Невже на нашій святковій ялинці лише горішки та бурульки будуть? — задумалися звірі.
— Хай кожен з вас щось від себе принесе, — мовив ведмідь, і усі з ним погодилися.
Покотилися їжачки до себе додому за яблуками. А вовки до своїх нірок кинулись — засохле листя збирати! Зробили вони довжелезну гірлянду. Ледь до пухнастої красуні дотягнули, щоб крилатим віддати. Птахи до самісінької верхівки злетіли, й почали по гілках бродити. Там зупиняться, сюди спустяться. Кожен листочок розправлять.
Снігурі ж про горобину згадали. То там, то тут на голочках по ягідці залишать.
Ну, а зайчики розбіглись шишки збирати. Білочки їх підганяють. Шишки рахують, пухнастими хвостиками розмахуючи.
Розклали вони шишки на дереві. Горобці кожну шишечку старим пір’ям прикрасили. Злетіли вони з ялинки, біля гілок кружляють, милуються!
— Оце так ялинка! Тепер можна і на Миколая чекати.
— Миколая! — підхопили лисиці.
— Миколая! — пробубнів їжачок, скидаючи з себе запашні яблучка.
Усі, звірі та птахи тільки й гомоніли, що про святого. Минулі роки згадували. Хтось за чудові подарунки дякував. А комусь і за отримані різочки досі соромно було. Проте, ніхто не ображався на святого. Знали, що Миколай справедливо розсудить — хто на подарунок, а хто на різочку заслужив.
Отже, говорили звірі, балакали, веселились, танцювали, доки не помітили, що серед них двох зайців не вистачає. Здивувалися. Бо ж до цього дня завжди усі мешканці лісу на свято разом збирались. Й не було поміж них жодних сварок. Навіть дужі ведмеді та хижі вовки не ображали малих звірів та птахів.
Розхвилювались лисички, затремтіли їжачки: невже із зайчиками щось сталося? Вирішили усі якомога швидше до їхньої нірки йти. Треба ж про все дізнатися!
— Їжачки такі неквапливі, лисиці… — замислився ведмідь. — Е—ні, хтозна, що там сталося? Може, хтось серед звірів мій договір порушив. Так, так, так! Хижаки й напасти могли. Ні, краще птахів відправити…
Подивився ведмідь на крилатих, й каже:
— Хто з вас полетить?
— Не я! — зацвірінчав горобець.
— І не ми! — відмовились голуби.
— Ех, я полечу. — промовила ворона. — Зайчиха моя найкраща подруга. А ви чекайте! Я все дізнаюся і скоро повернусь, — і ворона, змахнувши крилами, полетіла.
Приземлилася вона біля нірки й чує… Плаче її подружка, голосить! Хоче сина вмовити до ялинки прийти. Та зайчик ще зовсім крихітний. Нічогісінько він не хотів про свято чути. Тільки матуся до нього заговорить, як зайчик головою замахає:
— Ой, матусю, що ви таке кажете? Немов є якийсь Миколай, котрий бажання здійснює! Скільки я по лісі ходив — його ніколи не бачив! То нащо мені до ялинки іти? Краще я буду бігати, скакати! А коли Миколай дійсно є, недовірливо прогомонів зайчик, е—е, я його і завтра побачу…
— Ех, ти! — розчаровано пробурмотіла зайчиха. — Лише у цю ніч можна Святого Миколая зустріти! До ялинки він обов’язково прийде, зі святом привітає… Та якщо Святого сам на сам в лісі зустріти, будь—яке диво у цю ніч може статись.
— Чому так? — запитав крихта—зайчик.
— У цю ніч звірі й птахи разом збираються. Чекають на подарунки. Але якщо якась біда трапляється, не до свята тоді. Хтозна, коли Миколай прийде — увечері, вночі чи під ранок. Може, хтось і заснути встигне, але солодощі все одно отримає. А ось бажання своє і проґавити можна.
— Добре, а якщо я вигадаю бажання? — замислився крихта. — Скажи, де мені його в лісі шукати?
— Якщо ти був слухняним, нічого боятись. Подарунок отримаєш. Проте щоб з Миколаєм у лісі зустрітись, — матуся замовкла й прошепотіла, — ти повинен бажати чогось дуже і дуже особливого. Лише особливе, заповітне бажання здійсниться.
— Ти казала про слухняних дітей?! — нетерпляче запитав зайчик. — А як щодо тих, хто іноді шкоду робить?
— То інша справа. Ці діти різочки отримують, — відповіла зайчиха, і почала розказувати про поганих дітей.
Не сподобалося це крихті. Не схотів він слухати сумних історій про негарні вчинки:
— Ні, — відмахнувся він. — Ви, матусю, мене спеціально лякаєте, щоби я вас слухався, — й не встигла зайчиха відвернутися, як зайчик утік.
Не помітив він ворону і зіштовхнувся з нею. Вмить крилата у бік відскочила. Засоромилась, що сказати — не знає.
— Не соромно вам підслуховувати? — пропищав зайчик, зариваючись в сніг.
— Та що ти? Хто, я? Невже я на таке здатна? — закаркала ворона, але крихта її не слухав. Він вже між дерев сховався.
А там… гірка. Така довга та слизька. Звернувся собі зайчик калачиком й покотився униз.
— Зайчику! Де ти? — покликала його матуся. — Повернися! Благаю тебе!

Вона вийшла з нори.

— Знову десь ховається? — спитала ворона, присівши поряд.