СВЯТА НІЧ ГРІШНИХ ДУМОК.

Переддень Різдва, не просто свято, яке зафарбоване в календарі червоним кольором, це атмосфера чогось більшого, що може запропонувати цей світ. Це свято, що приносить світло, навіть в найтемніші закутки серця. Це більше ніж день, ланцюжок який в'ється з маленьких  хвилин, добрих справ, щирих посмішок, тихих молитов.

У селах та містах Закарпаття та Прикарпаття, загораються різнобарвні ліхтарики, гірлянки, нависає золотий дощик, яким прикрашають ялинкові гілки, ікони, каміни.

Традиційно дванадцять пістних страв: Кутя з Прикарпаття, бобальки із Закарпаття, страви з грибів, риби, традиційний  рисово-грибний суп, пістні пампушки присипані цукровою пудрою і всі члени родини задіяні до чарівної ночі перед Різдвом. Хлопці прибирають і прикрашають оселю, дівчата накривають святковий стіл. Найменший, зазвичай часто бігає дивитись, чи бува не з'явилась перша зірка. Бо саме перша зірка знаменувала, що можна приступати до трапези. Гірше, коли бувало хмарно, тоді інтуїтивно сідали за стіл, коли все було готове.

Голова родини запалює свічку, родина збирається за столом, в молитві дякують Господеві за все і приступають до трапези. А після, якимось дивним чином, під ялинкою, яка ароматном наповняє всю оселю, знаходяться подаруночки., зазвичай це солодощі, але останнім часом стали іграшки та портібні у побуті речі. Це справжнє диво, яке дорослі створюються для діточок.

На столі ароматно пахнуть мандаринки, такі яскраво-помаранчеві, соковиті з насиченим смаком, який торкаючись язика, вмикає смакову насолоду, як гірлянду  для всього організму. Бризки з шкірки летять в очі,  печуть, течуть сльози, рідні хохочуть, а малюки, заглядають під ялинку щохвилини, очікуючи там солодкого подарунку чи іграшку. Така собі казка в казці.

Де б ви не знаходились, а запах зеленої красуні з мандаринками, може перенести вас  у Різдвяну ніч. Де кипить робота, де дітлахи носяться по дому з дощиком різних кольорів, де наймолодшого в сім'ї, підіймають на руки, щоб надіти верхівку на ялинку. Де руки поколоті голочками від ялинки, але такі сяючі очі, палаючі серця. 

Так і Сніжана, заплющивши очі, переносилась у час Свят Вечора в день, коли вони, ще всі були разом. Але не цього разу.  На мить вловила запах ялинки і все зникло вщент. 

Її добре знали мешканці їхнього дому. Завжди одна, без гостей і шумних вечірок. Охайно вдягнена, зачесана. Можна було б подумати, що вона могла скласти компанію, літнім бабусям на лавиці біля парадного входу, але і тут промах.

Дівчина завжди віталась та ніколи не відповідала на запитання.

Одного разу, засмутивши бабусь своїм мовчанням дівчина відповіла, не нахабно і не ласкаво:

- Ви не готові, нести вагу моїх гріхів, на своїх плечах, тому не варто запитувате те, з чим потім важко буде розібратися самому.

Певно це було єдине промовлене речення до сусідських бабусь тієї холодної безсніжної зими.

Більше її не чіпали, бо кожна з них, зі своїм багажем драми, любовних переживань, цікавих історій і стільки ж всього, чого б хотідося змінити. 

На вулиці стояла зовсім не зимова погода, небо було затягнутетемними хмарами, здавадося, що сердиться, моросив легенький дощик, залітаючи в очі звідусіль, під ногами не хрустів сніжок, а лише хлюпало болото, як і душі, всіх загублених людей у цьому світі. До її чобота прилип жовто-червоний листок, спомин недавнього листопаду.

"Ім'я є, а снігу нема, - подумала дівчина - намагаючись зрозуміти, хід думок своїх батьків, які нарекли її Сніжаною".

Дівчина середнього зросту, з глибоко-темним густим волоссям, якби ж хоч блондинка, та ні і народилась в жаркий місяць липень, зі смуглявою шкірою і темно-карими очима, ну не в'яжеться сюди Сніжана. Але вже як є, мали право.

Дівчина з багатодітної родини апріорі вже помічниця, кухарка та доглядальниця молодших дітей.

"Вас п'ятеро, а я одна" - завжди нагадувала матуся, не давши і слова вклинити Сніжані, щодо їх вибору і вона не просила їх народжувати. Але мусай було робити так, як заявляв статут їхньої сім'ї.

"Мусай - досить дивне слово" - роздумувала дівчина, - але саме воно найкраще передавало суть всього сказаного. На Закарпатті слово мусай, таке ж звичне, як  "доброго ранку" .

Коли Сніжана була малою дівчинкою, до них часто приїздила тітка Оксана, яка мешкала в місті і працювала там вчителькою української мови та літератури. Вона часто привозила книги різних авторів, з цікавими пригодами. Сніжані було цікаво, як чарівно різні букви водять хороводи, озвучуючи написане. Справжднє диво, було для маленької дівчинки, яка тільки пізнавала  мову і шукала себе в ній. Їй не подобалось розмовляти " сільською" мовою, дивним суржиком, притрушеним матом, від дядька Колі, який частелько зависав вечорами в них вдома.

"Коли виросту, це буде моєю фішкою - мріяла дівчина, а зараз суржик, так суржик".

Сніжана виросла, а фішечка так і не знадобилась. Ти ростеш, мрієш, малюєш якість плани на життя, записуєш пером в зошиті , так ніби то чарівне чорнило і обовязково здійсниться в майбутньому. Ти розгладжуєш кожну букву і розумієш, що саме ти можеш створити своє майбутнє. Бо як у батьків - точно ні.

Насипаючи насіння соняшника з упаковки в тарілочку,  Сніжка просипала пару зерняток на підлогу і враз згадала, як пристрасно мати сварила її за крихти та насіння розсипане у дитинстві. До неможливості справжні відчуття, морозу по шкірі. Дівчина обняла себе руками і міцно заплющила очі.

"Мамо?" - запитала вона.

Та ні, цього не може бути, вони вже роками в сварці через її переїзд до міста.

Сніжана мала свій план, який не подобався її батькам, але ж повнолітню не зупиниш. Вона зі смутком дивилася на сусідських дітей, які з великими торбами спішили на електричку до міста. Як батьки, продаючи худобу, щоб знайти репетитора, навіть до кінця не усвідомлюючи це слово, допомагають дітям вилетіти з гнізда.

Її батьки, щоразу сильніш, привязували доньку до хати і батьківщини. Слово "за кордон" звучало як прокляття всього роду, або переїзд на іншу планету.