Розділ №2. Складне килимкове життя

"Тихий дім" сьогодні виглядав на диво жваво. Поки я сиділа за столиком в очікуванні того самого нещасного дизайнера, який мав зі мною піти до Діви, навколо мене вже встигли пробігти разів десять жваві офіціанти. І той факт, що це ще навіть не обід мене несказанно радував. Більше клієнтів — більше грошей та часу на відпочинок.

Десь збоку почувся голос килимка, який лежав на широкому підвіконні й нудьгував:

— Ела, а Ела? Може мені теж в психологи податись...? — сумно буркнув він, закручуючи краї хвилькою.

— Навіщо це тобі? — ніяково запитала, намагаючись зрозуміти всю печаль килимкового життя. — Ти хочеш весь день сидіти в кріслі та слухати про чиїсь біди?

— Та я і так це роблю. Тільки психологом мені хоч не будуть казати, що я одноманітний. Уявляєш?! — став обурюватися він. — Вони мені говорять, що вже вивчили напам'ять весь мій внутрішній світ до останнього візеруночка! І як це називається?

— Другий етап в стосунках — "звикання". Коли між вами вже немає того шквалу емоцій і ви настільки знаєте один до одного, що вас вже нудить від цього, — протараторила, підперши щоку. — Спробуй урізноманітнити якось ваші стосунки. Того дивись і стане легше.

— І як же мені це зробити...? — осоромився килимок. — Скинути з себе фарбу, щоб показати їм свою оголену гумову натуру? Чи може мені побрити мої волохаті краї від катишок, щоб здивувати їх?

— Навіщо, Арчі...?

— Ну люди ж так роблять! А я що, гірший? — щиро обурювався Ар, під мій здивований погляд. — Може якщо я роздеру себе на шматочки прямо перед ними, вони зрозуміють, що я не просто килим об який витирають ноги! Що я теж особистість!

— Ар... — заплющила очі на мить збираючись із думками. Потім взяла на руки килимок і стала гладити наче кота. — Запам'ятай, красень. Якщо вони тебе не люблять таким, яким ти є, то вони ніколи не полюблять тебе іншим. І байдуже, чи волохатий ти, чи потертий життям, чи хтось витер об тебе ноги раніше.

— Ель, а Ель? — хлюпнув він, стаючи вологим на рівному місці. — От чому килимкове життя таке складне...?

— Не вішай літери! — спробувала підбадьорити його. — Скоро Великдень у людей. Влаштуємо собі свято в  кав'ярні, прийде багато народу. Хтось із них та й побачить який ти чудовий.

— А не побачить, я їм на голову впаду, щоб очі нарешті відкрили, — бадьоріше мовив Арчі, викликаючи у мене посмішку.

Поки я сміялася, двері "Тихого дому" ледь чутно скрипнули й в кав'ярню зайшов дивакуватий гном. Він сильно виділявся з натовпу своєю довжелезною червоною бородою і вишуканим костюмом. А ще, він якось здивовано озирався по сторонах, ніби шукаючи щось.

Мить, і гном зустрівся зі мною поглядом, доброзичливо посміхаючись. Потім вдихнув більше повітря в груди, аби здаватися трохи здоровішим, та рушив до мого столика.

— Світлого дня, пані Мортал. Вельми радий бачити вас сьогодні у цьому закладі! — посміхнувся Гвент так, ніби гонорар йому платила я, а не мер. — Сподіваюся, вам  не довелося довго сумувати в очікуванні нашої зустрічі? Не хвилюйтеся, я більше не змушу вас чекати жодної секунди!

— Ель, а Ель? Це мені здалося, чи цей бородач свої вуса тягне до тебе...?  — підозріло протягнув Арчі в моїх руках, поки я збиралася зі своїми думками. Чула моя душа, що мер наплів йому чогось не того, що треба було. — Він що, безсмертний...?

— Схоже я перепрацював, бігаючи по світах, — видав нервовий смішок клієнт, випиваючи воду в стакані за один ковток. Потім перехопив Кая та мовив йому пошепки: — Багато поважний, а можна мені трохи міцної кави?

— Кави?! — мало не закричав Арчі, цибаючи на стіл. Наляканий дизайнер, не очікувавши такої підстави, схопився спочатку за гаманець, потім за блокнот із записами та став шукати поглядом кого кликати на допомогу. — Ні, Ель! Він точно безсмертний! Але я його зараз сам вдушу!  В нас тут і так перенаселення, а він ще вирішив додати нам конкурентів?

— Трясця моїм дзвіночкам...! — тільки й зміг промовити гном, перед тим як втратити свідомість, обіймаючи найдорожче.

— Я його не бив по них, і не дивись так на мене!

Я переводила погляд то на Арчі, то на Гвента й не знала, як реагувати на це. Чи то сміятися, чи то плакати, чи то швидку допомогу викликати... Меру, наприклад... За те, що не попередив гнома про балакучі предмети у кав'ярні. Та й сама "Шляхетна Діва", схоже, теж для нього буде неочікуваністю. Щось мені підказувало, що про її балакучість містер Сент теж не розповів нічого.

Святі психи, дайте мені сил самій не стати психом, а?