2 Розділ. Поки час не зжер тебе

Вийшовши на вулицю Шон пройшов трохи далі і побачив знову цього діда і вирішив сісти біля нього підійшовши по блище Шон побачив як Дід випиває алкоголь Шон підійшов. 

-Можна сісти біля вас? Промовив Шон. 

-А ти хочеш? Додав Дід. 

-Та хотілось би. Промовив Шон. 

-Можеш сісти скраєчку. Додав дід. 

-Ви такий добрий. Додав Шон дід легко перевів погляд та поклав порожню пляшку на землю. 

-Дідько закінчилась. Промовив дід. 

-Любите випити? Промовив Шон. 

-Люблю коли мене не питають хірні. Коротко відповів дід. 

-Добре вибачте! Промовив Шон. 

— Та нічого, не зважай, — дід трохи примружився, уважно дивлячись на Шона. — Ти мені подобаєшся, хлопче. Але вигляд у тебе хижий.

Шон ледь насупився і мимоволі торкнувся свого обличчя, ніби хотів перевірити, що саме в ньому могло здатися хижим.

— Ой, дійсно? — перепитав він, більше з подивом, ніж із недовірою.

— Так, — спокійно відповів дід. — Тебе часом нічого не турбує?

— Та ні, сер, — коротко кинув Шон, а тоді, трохи помовчавши, додав: — А ви лікар?

На губах старого майнула дивна, ледь помітна усмішка.

— Можна й так сказати, — промовив він.

При цьому його погляд не відривався від Шона — пильний, важкий, майже неприємний. Так дивляться не на людину, а ніби крізь неї, намагаючись побачити щось сховане глибше за шкіру, кістки і слова.

Шону стало не по собі.

— Вибачте, але мені якось ніяково, — зізнався він, трохи відсунувшись.

Старий повільно видихнув і похитав головою.

— От холера… так і думав, — пробурмотів він.

— Ви про що? — одразу насторожився Шон.

Старий підняв на нього очі, і тепер у його погляді вже не було ні втоми, ні п’яної розхлябаності. Лише холодна зосередженість.

— Тобі варто піти зі мною. І якомога швидше, — сказав він.

Шон різко напружився.

— Ні, я нікуди з вами не піду, — твердо відповів він. — Ми навіть не знайомі.

Старий витримав коротку паузу, після чого спокійно сказав:

— Мене звати Реймонд. Тепер знайомі.

— І що, мені тепер іти з вами тільки через те, що ви Реймонд? — вигукнув Шон, уже відверто напружившись.

Реймонд навіть не сіпнувся. Лише спокійно глянув на нього з-під крис капелюха.

— Ні, хлопче, — тихо промовив він. — Але якщо ти не хочеш прожити все своє життя одним днем, то я б радив піти зі мною.

Шон насупився.

— У якому ще сенсі?

Реймонд трохи нахилив голову набік, ніби дивувався, що це ще треба пояснювати.

— У прямому. У світі існують різні потвори. Одні жруть тіло, інші — розум, ще інші — душу. А та тварюка, що причепилася до тебе, харчується часом. Твоїм часом.

Шон завмер, не зводячи з нього очей.

Реймонд повільно продовжив:

— Для тебе час плине неприродно швидко. Дні проскакують повз, тижні щезають, місяці зникають, ніби їх і не було. І ти майже не помічаєш, як минає власне життя. Я ж правий?

На обличчі Шона промайнула тінь тривоги.

— Ну… так, є таке, — вже не так упевнено відповів він. — Але я думав, це нормально. Дорослішання, рутина, вся ця фігня…

Реймонд коротко хмикнув, але в тому звуці не було ні веселощів, ні поблажливості.

— Ні. Це не норма, — сказав він сухо. — Це навіть не життя. Просто більшість людей надто пізно помічає, що в них украли молодість. А багато хто не помічає цього взагалі.

— Блін… то мій час пожирає якась тварюка?! — вигукнув Шон, уже не приховуючи шоку.

Реймонд одразу скривився.

— Тихіше, — гаркнув він. — Іди за мною.

Цього разу Шон не сперечався. У голові в нього й без того вже творився такий безлад, що сил на сумніви майже не лишилося. Він швидко підвівся й рушив слідом за Реймондом.

Кілька кроків вони йшли мовчки, аж поки Шон не витримав:

— І що мені тепер робити з цією тварюкою?

— Зараз ми її знищимо, — коротко відповів Реймонд, навіть не озирнувшись.

Шон зблід ще більше.

— А воно… воно сидить у мені? — спитав він, уже відчуваючи, як у грудях починає неприємно стискатися. — Це ж, бляха, означає, що воно буде вилазити?!

Реймонд нарешті глянув на нього через плече — втомлено, майже з докором.

— Будь чоловіком. З тебе що, ніколи демон не вилазив?

Шон аж спіткнувся від такого спокійного тону.

— Уявіть собі, бляха, ні! Не вилазив! — викрикнув він.

На вустах Реймонда майнула ледь помітна, крива усмішка.

— Оце так дивина. І справді, навіщо йому покидати такого зручного бовдура?

Не чекаючи відповіді, він підійшов до старої темної машини, відчинив дверцята й важко опустився на водійське сидіння.

— Сідай, — кинув він.

Шон ще мить стояв на місці, ніби розмірковуючи, чи не занадто стрімко його життя щойно злетіло в прірву, а потім мовчки обійшов машину й сів поруч.