1 Розділ. День, що пішов не за планом

Можливо, ви й самі помічали, як після двадцяти час починає летіти все швидше. У дитинстві я рахував хвилини — особливо коли не хотів іти до школи й чекав, поки нарешті закінчиться день. Потім почав рахувати дні. У коледжі — уже тижні. А тепер ловлю себе на тому, що рахую місяці. І це, якщо чесно, до біса лякає. Наче життя не йде, а вислизає крізь пальці, поки ти просто намагаєшся встигнути за ним. Куди воно так мчить? І головне — чому з кожним роком усе швидше? Втім, це були лише мої думки, сказані вголос.

Шон сидів на старій лавці, трохи згорбившись, упершись ліктями в коліна, і дивився на людей, що проходили повз. Хтось поспішав, хтось сміявся, хтось втупився собі під ноги, ніби боявся випадково зустрітись із цим світом поглядом. А Шон просто сидів серед цього руху, ніби випав із чужого ритму, і говорив сам до себе так, наче тільки власний голос ще якось тримав його на місці.

— Гаразд, ще п’ять хвилин, і треба бігти. Останнім часом я щось занадто багато думаю. Треба вже якось розгрузити голову, бо від усього цього починає ставати хижо, — пробурмотів Шон сам до себе.

Він підвівся з лавки й поправив одяг. На вигляд Шон був вродливим юнаком із виразними рисами обличчя, живим поглядом і тією ще не зламаною людяністю, яка одразу кидалася в очі. У його зовнішності було щось світле й щире, але за цією молодою красою вже ховалася втома, ніби життя почало вчити його жорстокості значно раніше, ніж мало б.

Кинувши останній погляд на людей навколо, Шон рушив у бік коледжу. У голові вже крутилася зовсім не філософія, а куди прозаїчніша й жорстокіша річ — майбутній іспит. А це означало лише одне: попереду на нього знову чекала не одна безсонна ніч.

Йдучи до коледжу, Шон раптом помітив дивного чоловіка. Той одразу впадав у вічі — сива борідка, темний капелюх із широкими крисами, довгий плащ і якась важка, незрозуміла присутність, ніби він зовсім не вписувався в метушню звичайного дня. Незнайомець пройшов повз Шона спокійним, неквапливим кроком, навіть не повернувши голови.

Та щось у ньому змусило Шона озирнутися.

І коли він це зробив, то побачив, що чоловік теж уже дивиться на нього. Не просто кинув випадковий погляд, а наче навмисно провів ним по Шону, уважно, повільно, так, ніби бачив у ньому щось таке, чого не бачили інші.

— Дивний чоловік, — тихо промовив Шон сам до себе, ще раз глянувши йому вслід. — Але одягається гарно.

Шон зайшов до коледжу, і його одразу накрила знайома хвиля повсякденнього хаосу. Знову ця метушня. Знову голоси, крики, сміх, тупіт у коридорах, безкінечні розмови ні про що. Усе це вже настільки йому набридло, що часом хотілося просто розвернутися і вийти геть, не озираючись.

Він мовчки зайшов до аудиторії та сів на своє місце, сподіваючись хоча б кілька хвилин побути без зайвої уваги. Але не встиг він як слід вмоститися, як до класу зайшов викладач — чоловік із суворим поглядом і таким виразом обличчя, ніби життя давно перестало його дивувати. Ледве переступивши поріг, він одразу перевів очі на Шона.

— Попрошу підійти, — сухо промовив викладач.

Шон важко зітхнув, повільно підвівся і, не кваплячись, попрямував до нього.

— Шон Харнер, сам директор наказав мені сьогодні відпустити вас із моєї пари, — сказав викладач, дивлячись на нього так, ніби сам не знав, що про це думати.

— Оу… а чого так? — здивовано кинув Шон.

— Цього я вам сказати не можу, оскільки й сам не знаю, — відповів той так само сухо.

На обличчі Шона одразу промайнула жива, майже переможна усмішка.

— Ох, дідько… хай там що, а це шикарно, — задоволено промовив він.

Викладач примружився й холодно додав:

— Я б на вашому місці так не радів. Завтра я чекаю вас із проєктом.

Усмішка на обличчі Шона сіпнулася.

— Яким ще, в біса, проєктом? — вигукнув він, уже без жодної радості.

— Тим, який ви мали здати сьогодні, — спокійно відповів викладач. — Чи він, часом, не готовий?

— А ні, що ви, звичайно готовий. Завтра побачите, — швидко кинув Шон, навіть не кліпнувши оком.

Не давши викладачеві шансу відповісти, він одразу розвернувся й попрямував до виходу з аудиторії. Крокував упевнено, майже гордо, ніби все й справді було під контролем. І лише коли двері за його спиною зачинилися, на обличчі Шона промайнула зовсім інша емоція.

Проєкт не був готовий.

Взагалі.

— Ну прекрасно… просто чудово, — пробурмотів він собі під ніс, ідучи коридором.