1

Був собі колись на Січі Запорозькій старий козак, дід Микола. Ще парубком прийшов він на Січ та усе життя своє боронив рідну землю від лютих ворогів. Аж ось відчув, що життя його спливає, вже й смерть близько. Й задумав Микола піти до високих Карпат, і там, на широкій полонині, скінчити свій земний шлях. Поближче до Бога та Царства небесного.

               Як гадав, так і зробив. Обійняв друзів-побратимів, сховав до кишені вірну люльку, тютюну мішечок, взяв до рук дорожню палицю, та й вирушив у путь. Вийшов на Покрова, вже на Миколая дістався гір.

               Тут, на галявинці між ялинкою та смерекою, сили його й залишили. Впав старий козак на сніг, простився із життям й став чекати на Смерть.

               На гори впала ніч. Зимова, холодна. Завили вовки, застогнали лішаки. Аж ось ніби сонце сяйнуло. Стало видно, мов у день. Розплющив козак очі, подивився — а то сам Святий Миколай до нього йде! Одяг білий, борода біла, а над головою – німб золотий.

               Скочив старий на ноги, вклонився святому.

               — Вітаю, Миколає!

               — Здрастуй, козаче! — Відповів той. — Бачу, вмирати зібрався? Та не поспішай! Є у мене справа. Важка, але цікава.

               — Для тебе - що завгодно! — Гукнув старий. — Скільки разів із молитвою до тебе йшов я через Чорне море у легкій чайці, й кожного разу вертався додому живий та неушкоджений. Із таким захисником ані вітри люті, ані хвилі морські були не страшні! То ж, кажи, що робити?

               — Потрібен мені, друже, намісник на землі. Той, хто від Миколая до Василя даруватиме людям радість та свято! Той, хто збереже давні традиції та заохотить на добрі справи. Отже, чи станеш ти, козак Микола, намісником Святого Миколая?

               Почухав старий чуба, покрутив вуса.

               — Стану. Але… чи впораюся я сам?

               — Не сам, друже мій! Не сам! Дам тобі помічниць чарівних. Гарних дівчаток, працьовитих господиньок. Будуть тобі за онучок! А жити будете просто тут.

               Змахнув святий руками, і з’явилося на узліссі маленьке подвір’я із хаткою, криничкою та різними спорудами. Бекнули вівці, заквоктали кури, мукнула корівка. А ялина та смерека, біля яких старий на смерть чекав, перетворилися на вродливих дівчат у зелених жупанчиках.

               — Ось, намісник мій Свят Миколо, віднині це — онуки твої та помічниці вірні, Яличка та Смеречка. Яличка, молодша, добре на колядках різдвяних знається, а Смеречка, більшенька, у щедрівках новорічних майстриня. Допоможуть і свято влаштувати, і традиції зберегти.

               І стало так.

               Тепер цілий рік живе Свят Миколо у горах, як звичайна людина, а взимку разом з онуками дарує людям радість.

               Буває, збираються діти та дорослі біля різдвяної ялинки та й гукають:

               — Свят Миколо, Свят Миколо, ти приходь до нас у коло!

               І приходить до них веселий старий козак у розкішному червоному жупані, овечій шапці та різьбленою дорожньою палицею в руках. За ним — дівчинка та дівчина у зеленому вбранні тягнуть санчата із подарунками. І починається свято, ігри, пісні та танці…

               А Святий Миколай визирає з вікна Небесної канцелярії та радіє, що такого гарного намісника собі обрав.