Глава 27. Ладна

Маєток Краянинів дихав тишею старих каменів. Вузькі вікна впускали приглушене світло, що лягало на стіни, вкриті портретами предків — чоловіків і жінок, чиї очі здавалися живими навіть крізь шари лаку.

Коридор був довгим, холодним, а кроки Ладни звучали надто гучно, ніби вона йшла не до графа Ніколи, а на власний суд. Вона зупинилася перед високими дверима, на мить торкнулася їх долонею — холодне дерево, запах старого воску — і вдихнула глибше.

“Що я взагалі тут роблю?” — промайнула думка.

Минулої ночі, коли над маєтком Земків здіймався дим, вона стояла на відстані, спостерігаючи за боєм не на життя, а на смерть. Її серце билося швидше не від страху, а від очікування.

Спочатку вона не знала правди. Вона стежила за Зорепадом і Богданою, не маючи на те ані злоби, ані ненависті. Швидше — професійний інтерес.

Дівчина збирала пазли змови, сподіваючись дістатися істини про смерть Остапа. Іронія полягала в тому, що істина сама прийшла до неї — за годину до нападу, граф написав їй повідомлення.

Кілька коротких рядків з’явилися у копіювальному нотатнику, написані рівним, холодним почерком графа Ніколи:

“Остапа вбив Зорепад Земко. На дуелі, але це не має значення. Скоро з ним буде покінчено.”

Дівчина розслідувала смерть брата місяцями. Вивчала записи, опитувала слуг, друзів і знайомих, блукала по бібліотеках Академії, ніби шукаючи привид серед рядків.

А правда була простою. Бридко простою.

Не змова. Не давні родові рахунки. А історія кохання — звичайна, як більшість трагедій.

Так здавалося на перший погляд, але щось не сходилося. Дівчина не знайшла інформації, навіть чуток про романтичні відносини Остапа і Богдани.

А про шлюб Богдани і Зорепада було занадто багато інформації. Не просто чуток, а доволі достовірних фактів: як от те, що тоді ще леді Камінчук зовсім не була рада шлюбу з слабосильним нащадком роду Земко.

Шлюб був виключно політичним, для зміцнення позицій роду Камінчуків, та подальшого можливого поглинання роду чоловіка. Але знову помилка — юнак зовсім не безталанний слабак, як про нього розповідалося, до вступу в Академію.

Вона майже гірко посміхнулася. Усе це розслідування… Всі ці нічні записи, сховані звіти, чужі сповіді — просто вилазка в чужу білизну.

Зорепад.

Вона не могла стерти його обличчя з пам’яті. Його роздуми про природу культивації та систему навчання. Знання, котрими просто не може володіти юнак його віку.

Він говорив так щиро, що вона почала йому вірити — навіть не помітивши цього. І що тепер?

Він не брехав. Просто мовчав. Він не захищався, не виправдовувався.

Вона ніколи прямо не питала його про Остапа. Бо прямого зв’язку не прослідковувалося. Не одразу…

Тепер у її голові все злилося в одну лінію — криваву, але рівну. Вона згадала момент, коли баронет почув її прізвище і його дивну реакцію, після чого почав уникати її.

Дівчина пригадала, як дивилася на Зорепада серед бою і він її помітив. В його погляді не було злості — лише втома і… розуміння?

Це не виглядало, як провина. Це виглядало, як карма.

То що тепер робити? Доповісти, що графова правда має рацію? Чи залишити все, як є — прийнявши, що правосуддя не завжди означає справедливість?

Двері перед нею відчинив лакей. Ладна ступила в залу.

Граф Нікола сидів біля великого вікна, через яке у залу просочувалося денне світло. Воно обережно торкалося його сивого волосся, відкидаючи бліде сяйво на стіл, заставлений печатками, звітами, мапами й келихом червоного вина, якого він так і не торкнувся.

Поруч сидів чоловік, на перший погляд — звичайний дворецький: строгий чорний камзол, чисті рукавиці, бездоганна постава. Але в його рухах, у самій манері, було щось, що не личило прислузі. Він не чекав дозволу, не тримав рук позаду, а сидів — сидів поруч із графом.

Ладна завмерла на порозі. Це вже було порушенням етикету.

Навіть старші радники, навіть гості з високими титулами не дозволяли собі сидіти у присутності графа, тим паче так близько до нього.

Нікола підвів очі. Погляд його був тим самим, що й почерк у нотатнику — рівний, холодний, мов вода в криниці, в якій відбивається небо, але не видно дна.

— Ти вчасно, — сказав він, не виказуючи ні радості, ні втоми.

Ладна кивнула, ледь схиливши голову.

— Як і наказано, мій графе.

— Сідай. Нам є про що поговорити.

Вона рушила вперед, тихо опустившись на стілець навпроти. Погляд мимоволі ковзнув до незнайомця.

Його очі були темні, майже чорні, але не порожні. Там жевріло щось, що не можна було визначити — чи то прихована насолода, чи просто впевненість у власній особливості.

Граф помітив її цікавість.

— Дар, — коротко представив він, без прізвища роду, чи титулу.

Чоловік кивнув, не посміхнувшись. Його рух був настільки стриманий, що більше нагадував жест воїна, ніж слуги.

— Колишній дворецький барона Земка, — додав граф, ніби між іншим, але його слова впали, як камінь у криницю.

Ладна відчула, як усередині все напружилось. Дворецький Земків? Тут? І — поряд із графом?

“Перебіжчик? Зрадник?” — майнула думка.

Але такі не сидять поруч. Таких не приймають за рівних. Їх слухають із недовірою, допитують, тримають на відстані…

Але не цього разу.

Дар сидів поруч, немов радник, а не зрадник. Ладна зробила вдих, зберігаючи обличчя спокійним.

Добре. Якщо вони грають у виставу — я подивлюсь до кінця.

— Ти була там? — різко спитав граф, відсуваючи папери.

Його голос став твердим. Не гнів — перевірка.

Він знав, що вона стежила. Мабуть, знав навіть більше, ніж вона вважала. Стежив і за нею?

— Була, — відповіла Ладна рівно. — Маєток Земків зазнав нападу. Але вони відбили його. З втратами, та відбили.

Граф нахмурився.

— Відбили? — його голос опустився на півтону. — Ти хочеш сказати, що Зорепад і його жінка пережили атаку Січі?