Глава 24. Богдана

Кров лилась крізь пальці, гаряча, жива, як сама сила, що вислизає з тіла. Богдана тиснула на рану Квітчани обома руками, та марно — червона пляма тільки ширилася.

Повітря навколо було важким від пороху, пилу і магічного жару, що тримався після вибухів технік.

— Тримайся... чуєш, Квітчано?.. — її голос тремтів, а пальці ковзали по липкій шкірі. — Не засинай. Не смій.

Очі дівчини вже тьмяніли. Вуста ледь ворушилися — не молитва, не слова. Просто спроба вдихнути.

Богдана стиснула сильніше, вперто, майже грубо, притискаючи рану, ніби могла втримати життя силою волі.

Вона раптом згадала. Колись, у перших роках навчання, викладач з медикумів говорив: “Енергія може не лише нищити — вона може повертати.”

Тоді вона лише посміхнулася. Її цікавили мечі, вогонь, перемоги. Не ніжність лікувальних потоків.

Тепер — пізно. Але вона все одно спробувала.

Богдана тремтячими пальцями торкнулася чола Квітчани. Зосередилась.

Енергія слухалась неохоче — рвана, безладна, мов дика тварина. Вона спрямувала її до рани, та замість тепла відчула опір: сила з неї вислизала, розпорошувалась у повітрі.

— Прошу... ну ж бо... працюй... — шепотіла дівчина, стискаючи зуби.

Світло на мить блиснуло між її долонями, але не стало м’яким, як у справжніх цілителів. Воно пульсувало, судомно, неначе вона намагалася затримати воду в решеті.

Квітчана кашлянула, трохи поворухнулась — і знову завмерла.

Богдана відчула, як щось обривається. Усередині — порожнеча.

Вона впала колінами на землю, руки все ще тиснули на грудну клітку дівчини, але вже без сенсу.

— Чому я не вчилась тоді?.. — прошепотіла. — Чому я завжди думала, що сила — це тільки бій?..

Тиша навколо відповіла шипінням вітру, який розносив запах крові.

Удар грому — це не грім.

Зіткнення технік. Десь неподалік бився Зорепад.

А вона — просто сиділа, тримаючи холодніючі пальці дівчини, яку ще годину тому називала служницею, а тепер — не могла відпустити.

Посеред подвір’я, серед туману пилу й диму, стояв Зорепад. Його тіло рухалось ритмічно, немов у танці, але цей танець був не людський — це дихала сила.

Кожен його рух розсічував простір, кожен крок лунав, мов удар серця світу. Нападники оточили його з трьох боків, їхні тіні бігали по стінах, але він більше не ухилявся.

Він йшов уперед.

Земля під ногами тремтіла. Повітря загусло, світло ламп спотворювалося — енергія меридіанів виходила з-під контролю. Богдана впізнала цей стан.

Це не техніка. Прорив.

— Ні... — прошепотіла вона, — зараз не час…

Та Зорепад не чув.

Його дихання стало глибшим, коротші вдихи перетворювалися на хвилі енергії, що розходилися навколо. Шабля світилася біло-блакитним сяйвом, а слідом за нею простір згинався.

Він рухався плавно, але в кожному русі відчувалась нова глибина — наче всі попередні бої були лише підготовкою до цього моменту.

Нападник кинувся зліва — і зник у світлі. Другий встиг зробити півкроку — і його тіло розлетілося, немов розбите на частини. Зорепад розвернувся, рухом плеча відкинув третього — і вибухом повітря притиснув до стіни.

Його аура тепер горіла не сріблом лицаря, а золотавим сяйвом барона. Потужна, важка, немов хвиля, що накрила все подвір’я. Камінь під його ногами потріскав, трава в’янула від перевантаження енергії.

Богдана відчула — її власна духовна оболонка задрижала, не витримуючи напруги. Дівчина притиснула Квітчану ближче до себе, відчуваючи, як серце вибиває шалений ритм.

Її очі ковзнули до Зорепада — і вона побачила іншого чоловіка. Перед нею стояв воїн, який пройшов межу.

— Зорепаде… — прошепотіла вона. — Ти…

Її слова загубилися серед реву енергії. Він зробив останній крок — простір ніби хруснув, і хвиля енергії розлетілася на всі боки, збивши нападників із ніг.

Повітря очистилося від диму, тільки запах крові й пороху лишився різким нагадуванням про бій.

Богдана подивилась униз. Квітчана вже не дихала.

Тиша впала важко, мов камінь. Лише далекий звук догораючої техніки лунав у ночі.

Зорепад стояв посеред двору, спиною до неї. Його силует був нерухомий, але з нього ще струмувала енергія — потік баронського рангу, щільний і яскравий.

Богдана дивилась на нього довго, не знаючи, що в ній переважає — захоплення, страх чи біль.

А потім прошепотіла, стискаючи руку Квітчани:

— Вона цього не побачить…

І вперше за довгий час — заплакала.

***

Богдана сиділа на камені біля порога. Її руки були червоні — не від ворожої крові, а від тієї, яку вона намагалась втримати.

Та кров давно висохла, залишивши темні плями на долонях, і все ж здавалось, що вона ніколи вже не змиється.

Перед нею — тіло Квітчани. Вкрито старою ковдрою, якою ще вчора дівчина накривала хліб на столі. Тепер ковдра темніла від плям, а її тонке обличчя — спокійне, ніби вона просто заснула після важкого дня.

Богдана не могла відвести очей. Вона знала, що це — не її близька людина, не подруга, не родичка. Але чомусь біль сидів глибше, ніж вона могла зрозуміти.

Зорепад стояв осторонь. Його аура вже стихла, і золотаве світло баронського прориву пригасло, залишивши по собі лише важке мовчання.

Він дивився на Квітчану з тією самою зосередженістю, з якою дивився нещодавно на ворогів. Але тепер — без злості. Лише спустошення.

— Вона… — почала Богдана, та голос зірвався. — Вона не повинна була тут бути.

Зорепад мовчав. Вітер торкнувся її волосся, заніс запах диму, попелу і винограду, який ще не встиг згоріти у пожежі бою.

— Вона була просто дівчина, — сказала Богдана тихіше, — покоївка. Знала своє місце. Але коли вона розповідала історію родини… — Богдана зітхнула, — я вперше подумала, що між нами нема такої вже прірви.

Дівчина підвела очі.

— Її життя було важким, але вона не нарікала. Навіть коли говорила про приниження — посміхалася. Ти бачив це?