Глава 23. Зорепад

Зорепад відчув напад ще до того, як небо розітнула перша стріла. Ледь вловиме тремтіння в повітрі, тонка, як подих, зміна температури — все вказувало на порушення рівноваги. Його тіло напружилось інстинктивно, а рука потягнулась до шаблі ще до того, як у дворі здійнялася тривога.

Гвардійці, натреновані роками служби, вискочили з казарм і тіней, мов один єдиний організм. Хлопці з’являлися по двоє, по троє, займаючи фланги та сходи. Але час був проти них.

Перша стріла — ледь видима, сплетена з повітря й кістяного пилу — пройшла крізь тіло старшого вартового, наче крізь воду. Його груди розірвало зсередини: плоть і уламки ребер розлетілись у бік, а тіло, позбавлене життя, впало, перекрутившись у повітрі, немов мішок.

— За периметр! — гаркнув Зорепад, голосом, у якому вже бриніла духовна енергія.

Його крик став вибухом — не лише звуковим, а й духовним імпульсом. Аура, що в ньому дрімала, раптом спалахнула навколо, тиснучи повітря. Лоза винограду на стіні здригнулася й обвисла, мов від бурі.

Гвардійці, почувши його команду, блискавично почали вибудовувати тактичний трикутник — захисну формацію, якої навчали ще в Академії. Хтось розгортав захисні чароколови, інші активували особисті артефакти.

Але часу було обмаль.

Богдана застигла. Її руки світилися м’яким, наче тліючий жар, баронським сяйвом. Але очі… очі були повні сум’яття. Вона вдихала важко, глибоко, мов шукала повітря у задушливому сні. Плечі напружені, пальці тремтіли. Внутрішня сила була, але рішучість — ще спала.

Зорепад глянув на Богдану лише раз — коротко, але цього вистачило. В її очах не було паніки — лише глухий ступор, той особливий шок, що виникає, коли смерть більше не гіпотеза. Кров у жилах ще тепла, тіло ще сильне, але свідомість зависла, не встигаючи за подіями.

Справжній бій — не лекція і не дуель. Це — дихання смерті у спину, запах пилу, крові та страху.

— Залишайся біля входу! — кинув він, м’яко, але рішуче штовхнувши її у бік дверей — рука ковзнула по плечу дівчини, вказуючи напрямок. Одночасно інша рука вже торкалась руків’я шаблі. — Сконцентруйся! Це не тренування! — гаркнув він, і в цих словах був заклик повернутися до себе.

Квітчана з’явилась із боку кухні — в брудному фартусі, але зі спалахом духу в очах. Простолюдинка — так. Але з хребтом воїна. Її крок був швидким, але точним, наче вона не вперше бачила бій.

— Пані Богдано, сюди! — крикнула вона, хапаючи жінку за зап’ястя. Голос її не питав дозволу — діяв.

Богдана дозволила себе повести. Її аура тліла, але ще не горіла. Кроки вагались, але слухались. Це була межа — межа між паралічем і поверненням до реальності.

У цей час друга стріла врізалась у кам’яну колону за спиною Зорепада. Вибух каміння, крихти в повітрі — і він, не думаючи, розвернувся, закрив собою обох жінок, вихоплюючи шаблю на ходу. Його тіло здійснило півоберт — і рух злитий із аурою. Більше не людина — тінь і лезо.

— Родере! На праве крило! Закрий фланг! — його голос пронизав простір, відсікаючи хаос.

І він уже бачив їх.

Нападники з’явилися з-за брами — темні постаті, у шовкових масках із срібними вставками, які тьмяно світилися в напівтемряві. Вони не виглядали як варвари чи п’яні найманці. Їхня аура приглушена, контрольована — ознака дисципліни, що прищеплюється лише в сектах або культах.

Один із них зробив стрибок — легко, майже нечутно — і вже стояв на даху, його тінь тяглася за ним, мов жива, мов пульс страху.

Зорепад більше не думав. Він входив у «Лебедину серію» — бойову версію, де кожен крок несе смерть. Його шабля затремтіла у руці, але не від страху — від збудження. Це була та частина його, яку він приховував: істинний воїн, що пам’ятає, як це — вбивати.

Крок. Повітря загусло.

Інші прорвалися з-за стін паркану. Їх було кілька. Тіла — гнучкі, рухи — злагоджені. Вони виглядали як загін із глибини якоїсь старої школи культивації, з традицією мовчазного знищення.

— Легені на правому фланзі! — пролунав голос Родера. — Клин по центру!

Він діяв, як командир, хоча сам ледь тримався. Але його люди слухали — і відповідали.

Раптово повітря зім’ялось. Один із тіньовиків активував техніку «Стискання повітря» — заборонену форму, що тиском ламала кістки. Звук був, ніби щось велике стискалось у кулаці.

Зорепад зреагував миттєво. Він вивільнив меридіан крізь ліву долоню й випустив протихвилю — півколо світлої енергії, мов вибух срібла, що розлетілося з його тіла. Це вибило нападника з рівноваги — той відскочив, важко дихаючи.

— Ці знають, що роблять… — прошепотів Зорепад.

Його очі заспокоїлись. Наступив режим бою, коли страх уже не має влади. Його тіло діяло само — спогади минулих життів вели його, техніки текли з пальців, шабля співала.

І десь глибоко в ньому — серце билося спокійно, як у того, хто нарешті знову став собою.

Богдана побачила, як один із нападників рвонув просто на Квітчану. Та встигла підняти руку, як стріла влучила просто під ключицю.

Квітчана захрипіла. Вогонь у руці згас, а сама вона, ніби спотикаючись об повітря, осіла на коліна.

— Квітчано! — Зорепад крикнув різко, майже зі зломом у голосі. Він кинувся до неї — та зліва з’явився нападник.

Тінь із мечем, який уже летів йому в бік. Зорепад підхопив шаблю й зупинив удар на піврусі. Леза зустрілися з металевим зойком, спалахнула іскра — внутрішня сила обох зіткнулась, і повітря розірвалось напругою.

— Хто тебе послав? — зірвалося в нього. Але нападник не відповів. Лише тиснув, ще й ще, мовчки, зосереджено. Без ненависті — лише з холодною ефективністю.

Рухи його були впевнені, але не точні. Стандартна форма західного культиваційного стилю. Імітація Північного Потоку, без глибини. Зорепад побачив прогалину й скористався нею — техніка «Чотири крила лебедя» пробила темп, і лезо ковзнуло по живих тканинах.

Нападник завив, злетів у повітря й гепнувся на спину, сковзаючи по плитці. Але на його місце вже рвався інший.