Глава 22. Зорепад

День минав повільно. Сонце стояло високо, але не пекло — просто нагрівало каміння внутрішнього двору. Повітря було майже нерухомим, лише зрідка легкий вітер колихав листя винограду на шпалерах. У маєтку панувала тиша — не млява, а зосереджена.

Зорепад сидів на лаві біля кам’яної стіни, де тінь від винограду ховала його від пекучого сонця. У руках тримав старий манускрипт — відновлений по пам’яті Світозара. Його очі ковзали рядками, але він не читав їх, не вдивлявся у букви. Він вдивлявся у сенс, що колись вже носив у собі.

Вранці він розмовляв із Богданою.

Вона сіла напроти, рівно, без колишньої напруги у плечах. Її погляд був спокійнішим, голос — м’якшим. Вперше за довгий час вона не нападала на нього словами. Вона питала.

— Ти справді віриш, що щось зміниться? — промовила вона, не відводячи очей. — Що ті, хто живуть у багнюці, стануть рівними тим, хто сидить у залах?

Зорепад не поспішав відповідати. Він дивився на неї довго й рівно, мов оцінював не питання, а намір, що за ним стояв.

— Гадаєш, вони самі обрали жити в багнюці? — тихо промовив він. — Чи, може, система від початку обрала для них таку роль?

Його слова звучали спокійно, але рвали звичний світогляд Богдани, немов підточували фундамент, на якому стояли її уявлення.

— Скеля не ламається за день, — додав він, — але корінь, що її розриває, росте щодня.

Вона нахмурилася й відвернулась на мить.

— Це не відповідь. Це — образ.

— А ти шукаєш відповідей чи виправдань? — спокійно сказав Зорепад.

Вона завмерла. У її очах зникли гострі іскри звички до суперечки. З’явився погляд, який слухає.

— Навіщо ти ходив туди, до Хмельвів? — заговорила вона знову через кілька хвилин. — Це було ризиковано. Це виглядало як виклик.

— Бо якщо ми не подивимось у вічі тим, хто керує страхом, ми ніколи не дізнаємось, на що вони здатні, — відповів він. — А ще… бо я хотів, щоб вони побачили мене. І запам’ятали.

— Звучить як гра з вогнем.

— Можливо. Але вогонь не завжди ворог. Інколи він — інструмент.

Вона опустила погляд на свої долоні, водячи пальцем по шву рукава.

— Я не впевнена, що це спрацює, — прошепотіла Богдана. — Система стара. Міцна.

— Але вона вже тріскається. Ти сама це бачиш, — сказав Зорепад.

Богдана підвела очі на нього. Погляд був інакший. Не холодний, не захисний. М’якіший. Зорепад відчув, як щось у ній змінилося.

— Ти змінився, — тихо мовила вона. — Раніше ти був іншим.

— А ти? — спитав він майже шепотом.

Вона не відповіла. Лише довго дивилася на нього, ніби вперше бачила справжнього.

Тепер, сидячи в дворі з манускриптом у руках, Зорепад відчував, як між ними формується простір. Не як між подружжям. Не як між ворогами. І навіть не як між коханцями. А як між тими, хто вчиться бачити одне одного без ролей.

Це йому подобалося. Бо саме такі союзи не ламаються при першому випробуванні.

Після обіду, коли спека ще трималася в камені дворика, Зорепад продовжував тренування. Його рухи були спокійними, вивіреними, кожен поворот рук і зміна стійки віддавався відлунням у м’язах. Він виконував техніку «Лебединих кіл» — повільно й без поспіху, наче це була не вправа, а розмова з самим собою.

Тінь упала на край майданчика. Богдана. Вона стояла на порозі, у простій блузі й спідниці, волосся зібране в недбалий вузол. Її погляд був уважним, але обережним.

— Ти не питаєш, чому я спостерігаю, — озвалася вона після паузи.

— Бо ти сама не знаєш, — відповів він, не зупиняючи руху.

— А якщо знаю?

— Тоді б не питала.

Вона злегка стиснула губи, але сіла на лаву, не зводячи очей із нього. Його тіло плавно переходило від однієї позиції до іншої, мов течія, яка обходить перешкоди.

— Це не те, чому нас вчили в Академії, — мовила вона, спостерігаючи за складними спіралями його рук і плавним рухом ніг.

— Ні, — коротко підтвердив він. — Академія дає форму. Це — дає відчуття.

— Тоді що це? — не відставала вона.

— Пам’ять, — відповів Зорепад, зупиняючись і дивлячись на неї через плече. — У тілі живе більше, ніж у книгах. Треба лише навчитися слухати.

— І хто ж ти, якщо носиш таку пам’ять?

Він повернувся до неї. У його погляді не було загадковості чи зверхності — лише тиха зосередженість і втома того, хто вже бачив, як світи народжуються й гинуть.

— Той, хто вже не шукає визначень, — відповів він, і голос звучав майже байдуже, але в ньому ховалося щось глибше.

Богдана нахилила голову, дивлячись на нього з легким подивом. Здавалось, вона чекала на чергову гру слів, на звичні обхідні маневри, але їх не було. Лише проста відповідь, без завіс і загадок.

Усередині Зорепада піднімалося бажання сказати їй більше. Розкрити правду. Розповісти, ким він був насправді, чому його пам’ять тягнеться крізь століття й чому він ходить цим світом у чужому тілі, наче у власній тіні.

Але він стримався.

Він знав: ця правда — як меч із обоюдним лезом. Вона може стати мостом між ними, але може й перетворитися на прірву. Ще зарано. Вона мусить дійти до цього сама, розгледіти в ньому більше, ніж просто Зорепада. Лише тоді її віра в нього стане непохитною.

А ще… він сам не був певен, чи готовий. Готовий дозволити комусь побачити те, що він досі ховав навіть від себе.

Богдана посміхнулася. Щиро, без тієї звичної захисної іронії.

— А я думала, ти знову почнеш зі своїх загадок.

— Це теж була загадка, — сказав він, крокнувши ближче. У його голосі з’явилась тепла, але стримана ніжність. — Просто ти вже майже знаєш відповідь.

Її очі затримались на ньому трохи довше. І він відчув слабкий відблиск того, що колись звав довірою.

Він простягнув їй тонкий манускрипт із темною шкіряною обкладинкою. Пергамент був новий, але вже трохи потертий, а на полях виднілися рівні, впевнені нотатки його руки.

— Візьми. Почитай. Може, тоді зрозумієш трохи більше — і про мене, і про цей світ, — тихо сказав він.