Глава 18. Ладна

Сонце зависло над Академією, мовчазне і тьмяне, наче не бажало кидати світло на те, що мало залишитись у тіні. Ладна сиділа в кутку саду під старим гінкго, спостерігаючи, як вітер колихає жовте листя. Її пальці перебирали сторінки з архіву, знайдені після довгих пошуків — копії з запису дуелі між її братом Остапом і Віком Валимом.

"За образу честі леді Валим", — йшлося у формулюванні. Але Остап ніколи не був безрозсудним. Він не шукав конфліктів — навпаки, уникав їх. Тому головне питання Ладни лишалося незмінним:

"Хто й навіщо передав його слова Віку?"

У записі значилась ініціали: "Б.К." Ці ініціали переслідували її думки кілька тижнів. І поступово з’ясовувалося, “Б.К.” — може бути Богданою Камінчук. Нині — Богдана Земко, дружина Зорепада.

"Вони з Остапом вчилися разом. Спілкувалися. А потім дівчина передала слова Остапа Віку — або комусь, хто передав далі? Чому?"

Ходили чутки, що Остап мав плани на Богдану. Романтичні, чи політичні - не важливо. А дівчина не відмовляла йому, хоч на тей момент вже давно була заручена.

Відтоді Ладна спостерігала за Богданою, а отже і Зорепадом, уважніше. Їхні стосунки не мали теплоти. Ніяких випадкових дотиків, жодних поглядів, що затримуються.

Вони поводились радше як незнайомці, ніж як подружжя. Хтось міг би сказати — повага, стриманість. Але Ладна знала — це порожнеча.

З розмов із іншими учнями й викладачами вона поступово зібрала нову мозаїку: Богдану віддали за Зорепада. Не з любові, а з розрахунку.

Батько Зорепада — сюзерен. Батько Богдани — васал. Союз мав зміцнити вплив обох родів.

І Зорепад, згідно з усіма очікуваннями, мав бути слабким, непомітним, нікчемним. Але він таким не був.

Зорепад був іншим. У навчанні — зосереджений, дисциплінований. На тренуваннях — тихий, але вправний.

Він присвячував багато часу культивації, фізичним вправам та читанню книжок, ніж ті, що мали вищі ранги. Його рухи були точні, як у бійця, що роками відточує удар у темряві, поки всі інші сплять.

"Він той, кого видавали за безталанного, — думала Ладна. — Але хто ж тоді він насправді?"

І ще одне не давало спокою:

"Чи знає він про відносини Остапа і Богдани? І чому тоді… вони зараз разом?"

Ладна підвелася з лави, міцно притискаючи до грудей записи. День був надто тихим, повільним. Але в її голові — вирувало.

Дуель. Богдана. І реакція Зорепада, коли вона вимовила своє прізвище.

“Чи міг він бути причетним до загибелі Остапа?.. Через неї?”

— Леді Ладно, — знайомий голос, м’який і обережний, вирвав її зі спіралі думок.

Вона не одразу обернулась. Лише коротко відповіла, не змінюючи тону:

— Валидуб. Щось сталося?

Він зупинився за кілька кроків. Повів плечима, ніби знімаючи невидимий тягар.

— Я дещо згадав... — сказав після паузи. — Це може бути дрібниця, але… перед зникненням Остап мав справи з леді Богданою.

Нічого нового, подумала Ладна. Вона вже чула про це. Але мовчала. Нехай говорить далі.

— Не знаю, чи це важливо, — Валидуб знизав плечима, уникаючи її погляду. — Вони ніби кудись збиралися. Але що до чого — без уявлення.

Ладна дивилась на нього мовчки.

Його поява саме зараз. Цей уривок інформації, поданий невпевнено, майже як виправдання.

Надто вчасно. Надто обережно.

“Відводить підозру від себе?.. Але не бреше. Це я точно відчуваю.”

Вона злегка звузила очі. Тінь настороженості ледь торкнулась її рис.

За час мандрів Ладна опанувала чимало технік. Одна з них — зчитування аури. Не ідеальна, не всесильна, але дієва. Достатньо, щоб вловити щось більше за слова: напругу, фальш, страх.

Аура Валидуба коливалась рівно. Немає різких стрибків. Немає агресії. Є щось… незручне. Тривога, можливо. Але не брехня.

“Він щось приховує. Але не про те, що говорить.”

— І ти вирішив сказати це саме сьогодні? — спокійно спитала вона. — Після кількох тижнів мовчання?

Валидуб опустив очі. Зітхнув.

— Мабуть, сумління замучило. А може — твоя присутність. Я бачив, як ти ходиш Академією. Як питаєш. І зрозумів — якщо не скажу зараз, буде пізно.

Ладна не відповіла одразу. Лише відступила на крок, стискаючи папери. Її очі залишались холодними, мов скло в тіні.

— Гаразд, — промовила. — Якщо ще щось згадаєш — скажеш. І краще раніше, ніж пізніше.

Вона розвернулась і пішла, залишивши Валидуба сам на сам із тихим садом, у якому, здавалося, кожне листя слухає. Її кроки були рівними, але в голові — знову шум.

“Остап. Богдана. Зорепад. Тепер і Валидуб. У цій історії більше диму, ніж правди. Але я знайду, де ховається вогонь.”

Минуло два дні після тієї розмови в бібліотеці. Нічого незвичного — вони й раніше з Зорепадом не часто перетинались. Їхні зустрічі завжди були випадковістю. Вони не шукали одне одного. Не домовлялися. Не обіцяли.

Але з кожним днем Ладна все більше переконувалась: випадковості — не зовсім випадкові.

Слова Валидуба не давали спокою. Так, вони прозвучали... надто зручно. Але якщо Ладна справді хоче знайти вбивць Остапа — мусить слухати й підозрілих.

Відтак вона вирішила діяти. Пильніше.

Настали вихідні — і перше, що вона помітила: Зорепад і Богдана залишили Академію разом.

"Холодні, стримані... і раптом разом виїжджають у місто?"

Вони зняли окремий будинок. І це вже точно не було частиною академічного розкладу. Ладна слідкувала. Обережно. У тінях.

Сховалася на пагорбі неподалік — непримітний одяг, маскувальні техніки, повний спокій. Звідси було добре видно маєток Земків.

Вона не могла бачити, що відбувалося всередині. Але спаринг — бачила чудово.

Зорепад і Богдана — не як пара для формальностей. Як рівні. Як ті, хто довіряє тілу іншого в бою. Удари точні, рухи вивірені, темп — майже танець.

Ладна нахилилась вперед, прислухаючись до власних думок.

“Вони вміють тримати фасад. Але не тут. Тут — щось інше.”