Глава 17. Зорепад

За довгим дерев’яним столом зібралися всі мешканці маєтку: Зорепад, Богдана, Квітчана, Родер та п’ятеро гвардійців. Їдальня була освітлена простими олійними лампами, на столі — супниця, кілька тарелей з м’ясом, печена картопля, квашені овочі, хліб і глечики з вином.

Квітчана щойно розставила останні страви й, трохи вагаючись, сіла на край столу. Її рухи були обережні, але впевнені. Сіла не одразу поруч із панами — обрала місце ближче до Родера та хлопців.

Вона не могла уявити такого раніше. Щоб дворянин запросив прислугу за один стіл — не як жест, а як норму.

Зорепад помітив це. І погляд Богдани — теж. Вона спокійно спостерігала, але в її очах читалася напруга. Вона не заперечувала, не насміхалася — просто не розуміла, чому він стирає межі, які завжди існували.

Зорепад обвів усіх поглядом.

— Ти гарно постаралася, Квітчано, — сказав він рівно, дивлячись на неї. — Що ж, всім приємного апетиту.

Кілька секунд ніхто не ворушився. Один з гвардійців, молодий хлопець з рудим волоссям, мимоволі озирнувся на Родера. Той кивнув йому коротко, і рух почався: хтось налив вина, хтось узяв ложку супу.

Богдана мовчала, але погляд її став гострішим. Вона кинула короткий погляд на Квітчану, потім знову — на Зорепада. Він поводився, наче все це абсолютно нормально. Наче між простолюдинами й шляхтою ніколи не було прірви.

Родер сидів спокійно. Він уже звик до нового порядку.

А Квітчана? Вона не розгубилася. Просто кивнула у відповідь:

— Дякую, пане.

Її голос був стриманий, але без страху. У ньому було щось на кшталт рівності — не зухвалої, а тієї, що виникає з довіри.

Зорепад узяв ложку. Інші послідували.

Стіл оживав поволі, наче боявся злякати власну тишу. Спершу — скрегіт ложок об тарілки, обережні рухи. Потім — тихі репліки, мимовільні усмішки. Один із молодших гвардійців насмілився жартувати про те, як піч у флігелі “вміє шипіти на кожного, хто кладе дрова криво”. Сусід підсміхнувся. Напруга почала танути.

Богдана сиділа мовчки, але нарешті взяла ложку. Її погляд ковзав по столу, по обличчях. Вона не втручалась у розмови, не ставила питань, але пильнувала. Внутрішньо — ніби стояла на порозі чогось невідомого.

Її чоловік ламав усталені правила. Але не зухвало — спокійно, впевнено. Вона не розуміла до кінця, навіщо. Але відчувала: це не просто ввічливість. Це напрямок. І він — серйозний.

— Пане Зорепад, у вас неймовірна дружина, — несподівано мовив Родер.

У його голосі не було ні лестощів, ні розрахунку. Лише — повага. Воїн бачив воїна.

Зорепад не встиг відповісти. Богдана підняла голову, її обличчя залишалося стриманим, але в погляді щось змінилось — легка іскра живого інтересу.

— Дякую, Родере, — сказала вона рівно, але тепло, і додала: — Можеш звертатись до мене напряму.

Це було не запрошення, а просте зняття бар’єру. І все ж — воно зачепило. Навіть Зорепад усміхнувся — коротко, але щиро. Раніше Богдана не запрошувала таких речей.

Родер розгублено всміхнувся, ніяково опустивши очі.

— Дякую, пані, — промовив він майже пошепки, але з вдячністю.

Його плечі трохи розслабились, хоча жестів зверхності не було й близько. У Земків були інші порядки, але навіть звикши до них, Родер ще не забув, ким був — і ким не був.

Він завагався. Зорепад відчув це одразу. Погляд гвардійця ковзнув між ними, а потім зупинився на Богдані.

— Не образитесь на запитання? — обережно спитав він.

Вона вже хотіла пожартувати — щось на кшталт: "ти вже питаєш", — але стрималась. Не час.

— Питай, — кивнула.

— А ви... пане?.. — він перевів погляд на Зорепада, на шо той лиш кивнув.

Його голос був тихий, майже сором’язливий:

— Пані Богдано… — Родер перевів погляд на дружину баронета, — вам не прикро, що ви програли? Враховуючи… ну, різницю в рангах?

Кілька ложок застигли над тарілками. Один із гвардійців ковтнув не до кінця розжований шмат. У повітрі повисла тиша.

Зорепад не змінив виразу обличчя. Лише перевів погляд на Богдану. Чекав.

У цю мить він згадав. З минулого життя — одного з гвардійців Світозара, що пізніше заснував рід, який пережив століття. Тоді теж було багато сумнівів. Багато очей, що дивились знизу вгору — не розуміючи, чому їм простягають руку.

Він глянув на Родера. Молодий, відданий, ще трохи грубий, але з чесністю в серці. Надто схожий.

Богдана підняла очі на Родера. Не злісно. Не гордо. Скоріше — з інтересом, трохи примружившись.

— А ти вважаєш, що мене це повинно зачіпати? — спитала вона спокійно.

— Я… — Родер знітився. — Я не те мав на увазі. Просто… Ви сильна. І відома. А він — нижчий рангом…

— І переміг, — докінчила вона за нього. Її губи ледь сіпнулись у щось схоже на усмішку. — Так. Переміг. Чисто. Без фокусів.

Зорепад мовчав, лише уважно слухав.

Богдана на мить задумалась, потім додала:

— Це не образа. Це досвід. Я думала, що знаю його. І себе. Але цей поєдинок… відкрив обом очі.

Те, що хтось вищий за рангом — ще не означає, що він кращий у всьому. І не означає, що має перемагати завжди.

Родер кивнув, відвівши погляд, але на обличчі з’явилась легка повага. Його питання не зневажили — на нього відповіли прямо.

— А ти здивувався, коли побачив результат? — тихо спитав Зорепад, уперше втрутившись.

— Відверто? Так, пане. — Родер не став брехати. — Але… після того, як побачив, як ви б’єтеся… вже не сумніваюсь. Там щось було… не лише сила.

— Досвід і розуміння бою, — відповів Зорепад. — Я більше не можу дозволити собі програвати. Навіть тим, кого люблю.

Богдана опустила погляд, але її пальці ледь помітно стиснули край серветки. Вона нічого не сказала, але її тиша була змістовною.

— Ти не вибачайся за питання, Родере, — додала вона, підвівши погляд. — Це гарне запитання. І добре, що його поставив не хтось інший, а ти. Без лестощів. Без страху.