Миланка стояла біля дзеркала, натягуючи білий фартух поверх нової, трохи вужчої сукні служниці. Коса була туго заплетена, обрамлюючи обличчя, що вже не мало дитячої м’якості, але ще зберігало тінь тієї дівчини, якою вона колись була.
Хвалим лежав на боці, напівнакритий важкою вовняною ковдрою, в зубах — люлька. Запах вишневого диму наповнив покої, перемішуючись із терпким запахом воску та попелу.
— Ти ж давно не служниця, — буркнув він, роздивляючись її знизу. — Навіщо знов це вбрання? Ще й пошите з кращого полотна, ніж у більшості вартових.
Миланка злегка усміхнулась, не відриваючи погляду від власного відображення.
— Воно нагадує мені, ким я була. І ким хочу бути. А ще — не дозволяє мені забути, що сила не завжди у вигляді.
Хвалим випустив кільце диму, подивився крізь нього на її профіль.
— Ти й стала м’якшою, дівчинко, — сказав він повільно. — Іноді думаю: може, воно й на краще. Але в нашій справі — м’якість рано чи пізно ламається… або зраджує.
Він зробив затяжку, замислено дивлячись у стелю.
— До речі. Сьогодні приведуть нового. З роду Ґоричів. Кажуть — міцний. Його ядро має пришвидшити твій прорив.
Миланка затягнула вузол на спині, перевірила його долонею, зітхнула. Не відповіла. Лише вийшла з кімнати — рівно, без поспіху.
Двері зачинилися майже беззвучно. Хвалим ще кілька секунд дивився на них, не кліпаючи. Дим із люльки піднімався вгору, і здавалось, що він щось зважує. А потім відвів очі — так, ніби зробив вибір.
Коридор був темний і прохолодний. Кам’яна підлога охолоджувала босі ступні. Миланка йшла мовчки, із зосередженим обличчям. У голові — не тиша, а глухий гул думок.
"Він думає, що я стала м’якшою… Може, так. Але що, як не м’якість, стримує мене від остаточного зламу? Якщо я збережу хоч частину себе — хоч щось, що не поглинула система, не роз’їла сила — тоді я ще є. Я ще людина."
Її руки мимоволі торкнулися фартуха. Тканина була теплою від тіла — і це теж було якорем. Вона не хотіла бути лише знаряддям, навіть якщо всі навколо вже сприймають її саме так.
"Зорепад... Ти міг бачити в мені більше. Якщо ще здатен це бачити — я не зникла остаточно. Але якщо ні…"
Вона не завершила думку. Просто зупинилась перед важкими дверима й торкнулася долонею металу.
Печера була тихою. Тільки вода десь у глибині ледь чутно капала на каміння. Стіни вбирали звуки, ніби самі слухали. Тут пахло потом, кров’ю, старою енергією — застиглою, як попіл.
Миланка ступала босоніж, обережно. Кожен крок відлунював у грудях. Вона не поспішала. Кожен рух був свідомим, точним — не тому, що її хтось спостерігав. Вона сама себе спостерігала. Випробовувала.
Пальці рук розминалися — не від скутості, а від потреби відчути тіло. Відчути, що воно ще її, що вона ще має контроль.
"Це місце знає біль. І я теж. Але поки я думаю про це — я ще не вбита. Поки вагаюся — ще не звір."
Вона зупинилась у центрі, вдихнула глибоко. Повільно стиснула кулаки.
"Сьогодні я маю зробити вибір. Але перш ніж поглинути ще одне життя… я мушу зрозуміти, чи є в мені хоч крапля сумніву. Якщо так — значить, ще не все втрачено."
Печера дихала з нею в унісон. І поки її серце не вирішило, що воно — серце монстра чи людини — вона чекала. Готова, але ще не зламана.
"Я не втратилась. Не зовсім. Я ще можу обрати, що буде далі. Якщо він справді бачить мене, якщо не боїться моєї тіні... То прийме. А якщо ні…"
Вона стиснула кулак, і в долоні спалахнула іскра чужої енергії — залишки попереднього ритуалу.
"…то я вирву його з власного кореня. Як бур’ян. Як жаль."
І тоді почула кроки.
У прохід увійшов юнак. Середнього зросту, сухорлявий, але з напругою в плечах, як у звіра, що вміє чекати. Його очі відразу впіймали Миланку — спокійні, але пильні. Волосся було вільним, трохи розкуйовджене, ніби він щойно вийшов із бою або з роздумів. На поясі — темний клейнод, знак, що міг бути і честю, і тягарем.
— Миланко, — промовив він, трохи схиливши голову. Голос — рівний, але з ледь чутною тріщиною хвилювання. — Ти й досі приходиш сюди. Навіть після… всього.
Вона не відповіла одразу. Лише повела бровою, коротко кивнула.
— Минай, — сказала рівно. — Учень Крутеня, так?
— А ти — Хвалима, — усміхнувся він. — Але я не люблю ярлики. Особливо коли вони не показують суть. Ти не така, як він. І не така, як тебе описують.
Вона повернула до нього голову, повільно. Погляд — твердий, з ледь вловимим тінню недовіри.
— А як, по-твоєму, мене описують?
— Як ту, що п’є силу через шкіру. Небезпеку, яку краще обходити стороною.
Вона злегка стиснула губи. Не від злості — від втоми.
— І ти не боїшся?
— Я б сюди не прийшов, якби боявся. — Минай зробив крок ближче. — І не сказав би цього в обличчя, якби хотів лестити.
— Тоді навіщо?
— Щоб побачити тебе справжню. Не з чуток. Не зі слів Хвалима. А з бою.
Він став у бойову стійку — не агресивно, а впевнено.
— Пропоную спаринг. Без ставок. Без глядачів. Просто ти — і я.
Миланка повільно відклала пасок, підійшла ближче. Кілька кроків — і вони опинилися на відстані удару.
— А після?
Минай не одразу відповів. Його погляд на мить зм’як.
— А після — дещо запропоную. Якщо захочеш. Якщо повіриш, що не кожен, хто простягає руку, хоче тебе використати.
Вона вдивилась у нього довше, ніж мала б. І побачила — там не було страху. Але й не було сліпого захоплення.
— Добре, — сказала вона тихо. — Подивимось, що ти скажеш після першого удару.
І ступила вперед.
Стихія прокинулася швидко. Минай був технічний, чіткий, майже витончений. Він бив не для демонстрації — для випробування. Її, себе, навколишньої реальності.
Миланка відповідала з холодною точністю. Кожен удар — як фраза в мовчазному діалозі. Він вивчав її. Вона — себе в його очах.
Коли все закінчилося, обидвоє важко дихали, в поту, з незначними синцями, але жодного розбиття — ні тіл, ні меж.