Глава 15. Зорепад

Подвір’я маєтку поволі заповнилось людьми. Ліхтарі на стовпах кидали рівне світло на каміння. Повітря було вологим після дощу, ще не прохолодне, але свіже.

У центрі — кругле кам’яне коло, старе, з невеликими тріщинами та мохом по краях. Місце для тренувань і двобоїв.

Навколо зібралися глядачі: Квітчана, Родер, п’ятеро новобранців. Вони стояли мовчки, зосереджено. Деякі вперше бачили спаринг між шляхтичами.

Зорепад уже був у колі. Без сорочки, з перев’язаним волоссям. Рухався спокійно, розминаючи суглоби. Його постава була впевненою, дихання рівним. Він зосереджено вдивлявся в простір перед собою, ніби думками був уже в бою.

Богдана з’явилась на подвір’ї без слів. Вбрана у темно-сірий бойовий одяг, з волоссям, зібраним у вузол. Вона рухалась тихо, зібрано, крок за кроком наближаючись до кола. Її обличчя залишалось спокійним, але в очах читалась готовність. Не вагання — готовність.

Коли вона ступила в межі кола, всі навколо притихли.

Зорепад підняв погляд.

— Без зброї та артефактів? — коротко запитала вона.

— Тільки ми, — відповів він. — Чиста техніка.

Вони стали один навпроти одного. Тримали дистанцію. Рухались повільно, зосереджено. Без зайвих слів.

Спочатку схрестилися їхні погляди. Потім — тіні. І нарешті — тіла.

Богдана атакувала першою. Різко, без попередження. Удар п’ятою — зліва, націлений у скроню. Зорепад нахилився, ковзнув уперед уздовж її ноги, вивернувся й уникнув другого удару — короткого, вже кулаком, в шию.

Він не відповів одразу. Лише відступив на крок і завмер.

Вичікував. Вивчав.

Вона ж ішла впевнено. Спрямовано. Її стиль був прямолінійним: сила, точність, тиск. У ньому не було показної жорстокості — лише чітка техніка, відпрацьована до автоматизму.

Зорепад рухався інакше. Плавно, гнучко. Його атаки й ухили не були симетричними, але точними. Він не змагався з нею силою. Він зчитував її ритм і поступово підлаштовувався.

Колись Богдана вважала його слабким. М’яким. Не таким, як слід. Але зараз…

Він усе ще був на піку рангу лицаря, нижчому за її, але саме він переміг Остапа Краянина — теж барона другого ступеня. Переміг — і стратив. Без вагань. Її очі тоді побачили більше, ніж вона хотіла визнати.

Тепер вона била точно. Він ухилявся. Вона кидалась уперед. Він повертав її силу проти неї самої.

Минуло кілька хвилин. Їхня боротьба перетворилась на щось більше, ніж спаринг. Це було мовчазне змагання не за перемогу, а за розуміння. Вони не шукали слабкого місця. Вони шукали межі одне одного.

Зорепад не тиснув. Не бив по слабкостях. Але й не дозволяв собі програти. Його рухи ставали чіткішими, дихання — глибшим. Він уже не відступав, а плив у ритмі бою, як частина тієї ж хвилі, що й вона.

З кожною атакою Богдана відчувала: він вивчає її. Не очима — тілом, відчуттям ваги, тиску, напряму руху.

І саме тоді вона влучила.

Удар — прямий, у груди. Він не встиг ухилитися. Відступив, хитнувся. Зробив крок назад — і лише силою волі не впав.

Навколо здригнулися.

Один із гвардійців тихо видихнув. Інший — ледь помітно посміхнувся, сховавши враження за стиснутими губами. Квітчана нахилила голову вбік, спостерігаючи пильно, ніби ловила щось невидиме в його поставі.

Родер насупився, перехрестивши руки на грудях. Його погляд не відривався від Зорепада.

— Здаєшся? — спитала Богдана з легким викликом. Голос — майже грайливий, але очі ще шукали підтвердження: наскільки глибоко вона влучила.

— У тебе гарна техніка, — відповів він, розпрямившись. Голос залишався спокійним, але в очах блиснуло. — Сили — вдосталь. Але…

Пауза повисла в повітрі.

— Але? — кинула вона, злегка нахиливши голову.

— … зовсім не вистачає досвіду.

Його голос став твердішим. Спокій ніби тріснув, і з-під нього прорвалася впевненість іншого порядку — глибша, старша. В ньому не було зверхності, лише знання.

Зорепад зрушив з місця.

Його рухи стали плавними, нечіткими. Неначе він перестав битися — і почав танцювати. Це була техніка Чорного Лебедя. Богдана чула про неї, але ніколи не бачила — принаймні не на власні очі.

Кожен його крок був м’яким, але точним. Від його атак важко було захиститись, бо вони наче йшли не від сили, а від інерції її власного руху. Вона намагалася вирівнятись, відповісти — та щоразу губила темп.

В очах Квітчани з’явилось справжнє здивування. Родер повільно випрямився. Гвардійці дивились затамувавши подих.

Богдана втратила баланс. Її нога ковзнула по вологому камені. Тіло перекинулося — і вона впала. М’яко, але без варіантів.

Поєдинок було завершено.

Зорепад не тріумфував. Лише зупинився. Подивився на неї. І простягнув руку.

Богдана лежала кілька секунд, вдивляючись у його силует. Потім повільно видихнула:

— Що ж… — її голос був глухим, без звичної впевненості. — Не така я вже й сильна, як думала.

— А я не такий слабкий, як здавалося, — м’яко відповів він. — Але це не про силу. Це про те, що ми нарешті зустрілись.

Вона глянула на його долоню. Торкнулась її обережно, але не знітившись. Тепло їхніх рук зійшлося. Реальне. Просте.

Він підняв її. Вона встала поруч — без образи, без гіркоти. Дихали ще швидко, в тілі пульсувала напруга, але вона вже не належала бою. В їхній близькості не було боротьби. Лише мовчання. І щось нове.

Навколо — теж мовчали.

Квітчана опустила очі, втримуючи на обличчі вираз нейтральності, та в погляді промайнуло щось м’яке. Майже схвалення. Вперше — без іронії.

Родер кивнув сам до себе. Без гучних слів. Як чоловік, який щойно побачив підтвердження: усе, на що він сподівався, справді було в цьому юнакові.

Гвардійці переглянулись. Хтось ковтнув слину, хтось тихо видихнув. У їхніх очах було те саме розуміння: Зорепад — не просто ім’я. І не просто титул. Він володів не лише правом. А й силою. Поведінкою. Сутністю.