Глава 14. Богдана

Вулиці внутрішнього кола Світозарська були вужчими, ніж Богдана очікувала, але чистими й викладеними рівним сірим каменем. Віз, на якому вони їхали, стишив хід, коли карета піднялася на пагорб, де за кованою огорожею виднівся невеликий двоповерховий маєток.

Зорепад мовчки дивився у вікно. Обличчя було спокійним, але пальці міцно стискали підлокітник — він тримав себе в руках, хоча всередині відчував напругу. Не через місце. Через її реакцію. Через сам факт, що вони приїхали сюди разом.

Богдана ж, навпаки, не приховувала зацікавленості. Вона вивчала маєток з обережною повагою — мовби боялась торкнутись поглядом чогось надто особистого, але не могла відвести очей. 

Світлі стіни, ковані поручні, кам’яна доріжка до входу. Сад — хоч і невеликий, але доглянутий. Все дихало тишею.

— Це воно? — її голос прозвучав рівно, але в ньому промайнув відтінок надії.

— Так, — відповів він. — Маєток належить престолу. Батько орендував його на час навчання. Потім зможемо викупити, якщо захочемо.

Вона кивнула, не зводячи погляду з будівлі.

— А ти хочеш?

Зорепад на мить замовк. Його очі зустріли її погляд. Він не звик до таких питань. Не від неї.

— Можливо, — нарешті сказав. — Це місце не тисне. А це вже багато.

Вони вийшли з карети. Повітря було свіже, пахло весняною вологою. Але ще до того, як ступити на бруківку, Зорепад помітив постаті біля воріт.

Квітчана стояла попереду, як завжди — рівна, зібрана, з трохи іронічним виразом на обличчі. Поряд — Родер, високий, засмаглий, з темним волоссям і спокійним поглядом.

Позаду нього — ще п’ятеро молодих гвардійців. Усі в легких темних камзолах, зі знаком Земків на плечі.

Квітчана першою вклонилась.

— Вітаю вдома, пане Зорепаде, пані Богдано. Маєток підготовлено. Дрова в камінах, харчі в погребі, вікна натерті до блиску.

— Квітчано, — тепло сказав Зорепад і підійшов ближче. — Як сім’я? Як облаштувались на хуторі?

Дівчина ледь посміхнулась, але в очах щось м’яко зблиснуло.

— Спокійно. Граф дав нам все потрібне. Батько обробляє землю. Брат вже старший учень коваля, ще трохи — і сам стане майстром…

— Добре. Це тішить. Повечеряєш сьогодні з нами.

— Як накажете, пане, — відповіла вона коротко, але з видимим теплом.

Погляд Зорепада ковзнув до Родера.

— Родере, радий бачити.

— Навзаєм, пане, — кивнув той, не змінюючи серйозного виразу.

— І це — нові? — Зорепад кивнув на п’ятірку хлопців, що стояли мовчки, але уважно.

— Так, з молодшого складу. Відібрані особисто. Витривалі, віддані.

Зорепад підійшов до кожного, потиснув руки, звернувшись по імені. В очах кількох майнула розгубленість — вони не чекали, що нащадок Земків заговорить із ними так просто. Один з юнаків навіть відвів погляд, не витримавши відкритості.

Богдана непомітно перевела погляд на чоловіка. Її щось зачепило в цій відкритості. У його тоні. У простоті. Такого Зорепада вона бачила не часто. І цей бік викликав не тільки здивування — а й повагу.

Родер, помітивши це, додав, наче в думку вголос:

— Він не завжди був таким. Але після того поєдинку на хуторі… Я тоді вважав себе сильним. А його — хіба що молодиком із прізвищем. Та пан змусив мене здатися у чесному двобої. Без принижень. І з того дня я зрозумів — він не тільки по праву народився паном. Він заслужив, щоб його слухали.

Зорепад не прокоментував. Лише коротко кивнув. Потім поглянув на всіх.

— Повечеряєте з нами. Всі. Це не наказ. Це запрошення. Після дороги вам не завадить тепла страва. І звикнемо один до одного. Це наш дім — на деякий час. Усіх.

Квітчана ледь підняла брову, здивовано, але з вдячністю. Родер кивнув, а юнаки — ті, що досі стояли напружено, — трохи розслабились. Один навіть ледь усміхнувся.

— Добре. Відпочиньте. Усе інше — завтра, — завершив Зорепад.

Квітчана передала ключі, вклонилась ще раз і відійшла разом із Родером та загоном у флігель, що стояв осторонь маєтку.

Вони лишились удвох. Богдана ще раз поглянула на чоловіка — ніби бачила його вперше. Потім ступила у вестибюль першою — обережно, але впевнено.

Зняла рукавички, провела долонею по гладкому перилу. У домі пахло сухими травами, свіжим деревом і новим початком.

— Ти бував тут раніше? — спитала.

— Ні. Вперше — разом із тобою.

— Добре, — тихо мовила вона. — Мені подобається.

Вона не усміхалась, але в її очах з’явилось щось м’якше. Зорепад запам’ятав це — не як знак перемоги, а як знак початку.

— Я не чекала, що так буде, — сказала вона вже в коридорі. — Граф справді розщедрився.

— Це щось більше, ніж формальність, — тихо додав він. — Це… спроба створити простір, у якому нам не доведеться змагатись.

Богдана зупинилась у дверях вітальні. Подивилась на нього через плече.

— А ми змагаємось?

— З моменту весілля, — відповів він. — І, мабуть, ще до нього.

Вітальня була затишною — не з тієї розкоші, що виставляють напоказ, а з тієї, що гріє плечі, коли опиняєшся серед теплих стін і тиші. Світло крізь вітражі падало м’яко, у кімнаті пахло сухими травами, новим деревом і слабкою аурою захисту, яку активували напередодні.

Богдана ступила далі, доторкнулась до спинки крісла, повела пальцями по дереву. Зручного, затишного. І вперше за довгий час — відчула себе вдома, а не в пастці.

— Тут… затишно, — визнала вона. — І тихо.

— У вихідні будемо приїжджати, — сказав Зорепад. — Вчитися. Говорити. Просто відпочити. Якщо захочеш.

Вона обернулась до нього, але не одразу відповіла. Погляд був м’яким, але з обережністю.

— Ти все ще залишаєш мені вибір?

— Зараз — так, — кивнув він.

Кілька секунд вони мовчали. Потім вона опустила очі, мовби боялась здатися вдячною.

— Це крок назустріч. І я це бачу.