Глава 11. Зорепад

Зорепад прокинувся раптово, але не від звуку. У грудях було важко, ніби хтось стояв над ним у темряві. Зорепад різко сів на ліжку, серце калатало, піт вкривав шию. У повітрі — нічого. Але в його свідомості ще пульсувала тінь дотику. Знайома. Глибока. Болісна.

Миланка.

Це не був сон. Не спогад. Це був зв’язок. Ментальний. Справжній.

Залишок парної культивації — той міст, який вони колись побудували разом, щоб рости. Ставати сильнішими. Бути поруч.

І зараз той міст ожив. Навіть попри відстань. Попри час. Попри все, що сталося після.

Зорепад стиснув голову в долонях. У скронях стукало. Він відчував її. Відлуння її емоцій. Її біль. Її самотність. Ще сильнішу — змінену. Тугу, яка пахла не сльозами, а кров’ю. І щось іще.

Холодна рішучість. Внутрішнє перетворення.

Він здригнувся.

— Пробач, — прошепотів у темряву.

Він пам’ятав момент вибору. Після зникнення Миланки — у перші дні — він шукав її. Досліджував сліди, намагався пробитися крізь Пустку до неї. Але тоді настав той переламний момент.

Момент вибору: або шлюб із донькою Камінчука і союз двох родів, або війна.

Зорепад тоді ще міг вирватися. Кинути все, піти в гори, продовжити пошуки. Але тоді б тисячі загинули. І він зробив вибір.

— Я обрав політику, — глухо мовив він. — І зрадив тебе.

Шлюб. Потім Академія. Обов’язок. Початок нової секти. Крок за кроком — як сходи, що ведуть угору, але щоразу віддаляють від того, що було по-справжньому важливим.

Він не забував її. Але навчився мовчати про це. Переконував себе, що колись все ж знайде її.

Та тепер усе змінилося.

— Ти жива… — прошепотів. — Але що з тобою сталося?

Хлопець не бачив її обличчя. Але відчував: вона не така, як раніше. У ній щось змінилося. Немов стара Миланка залишилася десь у минулому, а тепер — інша. Могутніша. Але й холодніша.

І глибоко в ній ще лишалося щось знайоме. Те саме, що змусило його колись віддати їй себе — без страху, без сумнівів.

Його сестра.

Його… кохана?

Він не мав права на ці думки. Але не міг викинути їх із голови. Їх пов’язувало не лише тіло. Їхня парна культивація — це було щось більше. Те, що він не повторив ні з ким.

Не з Богданою.

І саме це боліло.

Він втомлено підвівся, підійшов до вікна. За віконним склом тягнувся ранковий туман. Академія ще спала. Але в ньому вже вирувало рішення.

— Я маю стати сильнішим, — сказав уголос. — Щоб знайти тебе. І захистити. Навіть якщо ти вже не та, кого я знав.

“Навіть якщо це буде війна з тими, хто стоїть вище за мене. З Чорною Січчю. З герцогом, який тримає її в клітці.”

Зорепад провів долонею по грудях, де ще вібрував спогад про ментальний зв’язок. Відчуття не зникало. Миланка все ще була десь поруч — не фізично, але в його полі.

День почався повільно, але тяжко. Світло пробивалось крізь зашторене вікно, а думки Зорепада лишались затягнутими темрявою. Він не міг розслабитись. Навіть на тренуваннях.

Цього дня він не шукав перемог — лише глибшого контролю. Тіло слухалось, техніки проходили майже без помилок. Але в голові крутилися лише одна думка: “Я не зможу врятувати її, якщо залишуся на цьому рівні.”

В обід Зорепад працював на задньому подвір’ї Академії. Тінь від магічного бар’єра створювала ідеальні умови — не надто спекотно, не надто темно. 

Перед ним на тканині були розкладені інгредієнти з «Срібної Фіалки». Те, що більшість навіть не глянули б: пошкоджене, пересушене, частково зіпсоване. Але він знав, що з ними робити.

Його пальці зупинилися на згортку, перев’язаному чорною шовковою ниткою.

Порох зіспаленої лози.

“Недооцінюють, — майнула думка. — Якщо змішати з перетертим коренем нісен-дерева — вийде зілля, що розігріває енергоканали. Чудово для початкових стадій культивації.”

Поряд — сухе листя рипучої шовковиці. Сріблясте, ледь шорстке.

Його збирають тільки вночі, коли воно тремтить під місячним світлом. Додати пилок сонцевогню — і вийде стабільний, хоч і дешевий, підсилювач концентрації.

Він обережно пересипав складники в невелику мідну ступку. Рухи були точними, впевненими. Жодної зайвої крихти. Потім відклав ступку — і взяв у руки глиняну тару з бурим мохом.

Бурий мох. Звичайний, на перший погляд. Але Зорепад знав:

Просушений за правильним температурним режимом — дає пасту, що захищає від імпульсного перегріву.

“У свій час я давав її новачкам у південному бастіоні, коли формували перше ядро.”

Він злегка підсмажив суміш на жаровій пластині, додав три краплі живильного розчину й дочекався, поки зілля набуде густоти.

Колір — глибокий червоно-бурий. Консистенція — щільна, в’язка.

Для звичайного учня — щось незрозуміле. Для нього — перевага. Економна, непомітна, але потужна.

Поки зілля остигало, він глянув на кутовий ящик. Там — уламки. Те, що у «Срібній Фіалці» назвали «мотлохом».

Але він знав краще.

Витягнув обвуглений шматок металу. Теплий. Навіть після тривалого зберігання.

Фрагмент гравірування Драконової Спіралі. І ще — стабілізатор із першої епохи алхімії. Тріснутий, але придатний. Якщо перепаяти, збережеться частина коду. Це вже не уламок. Це основа артефакту.

Зорепад завмер, коли його пальці торкнулися гравірування. Усередині — короткий спалах. Вібрація. Резонанс.

Працює.

Усе це — зілля, артефакти, стабілізатори — були лише засобами. Але засобами до чого?

“Грані. Я маю заробити більше граней. Без них я не відкрию доступ до заборонених зон, не зможу вести секту, не дістанусь до герцога. І тим більше — не зможу врятувати її.”

Його думки повернулися до Миланки:

“Вона змінилася. Але ще жива. І я маю стати сильнішим. Не для титулу. Для неї.”

До вечора руки гуділи від напруги, але розум — яснів, мов лезо після заточки. Зілля остигало в дерев’яному контейнері, артефакти були розібрані, перепаяні, перераховані. Дріб’язок, якого інші цуралися, в його руках ставав основою.