Глава 8. Ладна

У стінах Архівної Секції було тихо. Повітря пахло старим пергаментом і сухістю. Ладна йшла рівно, тримаючи перед собою офіційний запит. Документ був фальшивим, але оформлений бездоганно: «вивчення змін у дуельних кодексах за останнє десятиліття».

— Проходьте, панно, — буркнув архівіст, навіть не глянувши на неї.

Його пальці механічно поставили підпис у журналі, ключ клацнув у замку.

За дверима розкривалася вузька секція з рівними рядами звитків, табличок і пергаментів у скляних обгортках. Тут зберігалося те, що не потрапляло до відкритих реєстрів — формально «викладацький доступ».

Ладна швидко знайшла потрібний розділ. Пальці ковзнули по старих ярликах, поки не натрапила на позначку: “Дуель №473-А”. 

За два дні до смерті Остапа.

Витягла звиток. Печатка ще не вицвіла. Вона повільно розгорнула пергамент і почала читати:

“Учасники: баронет Вік Валим (ініціатор), Остап Краянин (відповідач).

Причина: особиста образа честі шляхетної панни Валим (О.К.), передана через посередника (Б.К.).

Секунданти: В.В. — Валидуб Кривоніс; О.К. — Денин Крик.

Результат: поразка В.В. Значних травм не зафіксовано. Справу вичерпано.”

Ладна завмерла, перечитуючи запис.

Валим викликав Остапа. Формально — за образу честі його сестри. Але причина звучала дивно. «Особиста образа», «передана через посередника» — надто розмите формулювання, щоби вірити в щирий гнів.

Замаскований привід? Можливо. У вищих колах саме так і діють: ховають справжні мотиви за кодексом честі, роблять вигляд, що все відбувається згідно з правилами.

Б.К. — невідома постать. Посередник. Донощик? Хтось, хто передав слова Остапа у потрібному ключі. Можливо, перекрутив. Можливо, діяв за чиїмось наказом. Ладна спробувала згадати бодай когось із такими ініціалами, але нічого конкретного не спливло в пам’яті. Занадто багато облич, занадто мало часу.

Валидуб Кривоніс. І знову він. Цього разу — секундант баронета Валима. Не на боці Остапа. Уже вдруге його ім’я з’являється поруч із братовим. І знову — у тіні, не в центрі. Але тіні теж кидають холод.

Це вже не випадковість. Це система.

Ще одне нове ім’я — Денин Крик. Їй воно нічого не казало. Жодного роду Криків у списках шляхти вона не пам’ятала. Не аристократ? Простолюдин? А можливо — хтось, кого навмисно ввели в дуельний протокол, аби відвести очі.

Ладна повільно склала звиток. Ковзнула пальцями по шерехатому пергаменту — жест не задумливий, а швидше заспокійливий. Потім поклала його назад, на те саме місце.

Нічого не змінилося зовні. Але всередині все стало гострішим.

Цей конфлікт виглядав особистим. Але відчувався — як виставлений спектакль. І хтось у ньому грав не одну роль.

Остап ніколи не був їй близьким. Він був її братом — не по крові, але по родині. Вони майже не спілкувалися останні роки. Але це не викреслювало минуле. І не гасило потребу зрозуміти: чому він загинув. І хто був поруч до останнього.

Вона краєм ока озирнулась. Архівіст і далі щось занотовував, не звертаючи на неї жодної уваги. Виглядав так, ніби нічого не помітив. Але Ладна знала — те, що хтось не дивиться, ще не означає, що він не бачить.

Вона вийшла з секції швидко, впевнено, не зупиняючись і не озираючись. Як той, хто має дозвіл на все.

У голові крутилася одна й та сама думка: чи міг Вік Валим — гордий баронет із подряпаним титулом і пораненою самозакоханістю — захотіти помсти? Тиха, витончена, неофіційна, але реальна. Така, яку батьки шляхетних родів не виносять на публіку, але схвалюють між рядків.

І чому Валидуб був саме з того боку? Секундантом Валима. Чому не з Остапом? Хіба не вони начебто трималися разом?

Що такого міг сказати Остап, щоб хтось із родини герцога кинув йому виклик? І чому ніхто з тих, хто був поруч, не зупинив це?

Ладна знову відчула, як напруга стискає груди. Тепер вона знала, з ким має поговорити. І вже розуміла: робить це не лише з родинного обов’язку.

Щось у цій справі починало торкатися її особисто.

Вона ще не мала доказів. Нічого не вказувало прямо на злочин. Але інтуїція — стара, гостра, виплекана за роки мандрів і небезпек — била тривогу. Пульсувала в скронях, наче попереджала: далі — глибше, далі — темніше.

А ще — це відчуття. Наче за нею стежать.

Погляд, що ковзає по спині. Тінь, яка зникає за рогом. Тиша, що занадто довго триває у порожньому коридорі.

Її інтуїція рідко помилялась. Особливо в питаннях життя і смерті.

Тож діяти треба було швидко. І тихо.

***

Ладна знайшла Валидуба на тренувальному подвір’ї. Він стояв біля стійки з дубовими палицями, витираючи піт із лоба. Руки в подряпинах, брова розбита. Та попри втому, з нього все ще сочилася впертість. І обережність.

Коли побачив її — затримав погляд. Усміхнувся. Косо, криво, наче щось пригадав.

— Пані Краянин. — Голос сухий, із натяком на іронію. — Чи вже леді Краянин? Вітаю, до речі!

— Облиш, — різко відповіла Ладна. — Остап. Ти був секундантом. Востаннє.

Усмішка згасла. Він опустив погляд, ніби щось пригадав. Повільно витер руки об сорочку.

— Так. Був. І що?

— Чому мовчав?

— Бо не вважав, що це важливо. — Його голос не тремтів, але став жорсткішим. — Бій відбувся. Правила дотримано. Все закінчилося без крові.

— Невже? — Ладна зтиснула зуби. — А два дні потому Остап загинув.

Валидуб мовчав. Затягнув паузу.

— Причина дуелі — «образа честі». Дочки герцога. Це виглядає як привід. Ти ж це розумієш?

— Я розумію тільки те, — відповів він, дивлячись їй прямо в очі, — що коли хтось хоче дуелі, він її доб'ється. Особливо, якщо за ним стоїть рід із печаткою герцога.

— І ти просто... пішов секундантом до нього?

— Так. — Валидуб стиснув щелепу. — Бо це був обмін. Вони самі домовились. Остап його слугу Денина, Вік — мене. Щоб уникнути упередженості. Старий кодекс дозволяє.