Глава 4. Миланка

Минав уже третій місяць відтоді, як Миланка стала на шлях культивації. Ще донедавна вона була звичайною дівчиною, котра покладалася на допомогу інших, не маючи власної сили. Тепер же кімната, у якій вона мешкала, стала свідком її стрімкого зростання.

На ліжку лежали двоє: Миланка і її наставник, Хвалим — отаман Чорної Січі, один із наймогутніших культиваторів рангу герцога. Сіра сутінь пробивалася крізь важкі штори, огортаючи їхні силуети м’яким сяйвом.

Дівчина відсапувалася, тримаючи руку на боці. Її груди поволі опускалися й здіймалися, а очі ще сяяли від залишків сконцентрованої енергії.

Хвалим мовчки спостерігав за нею, прикривши очі. У його голові роєм крутилися думки. Не про техніку, не про фізичне задоволення чи навіть результат культивації — усе це було для нього давно звичним. Ні, зараз він думав про вектор, про вогонь, який він щойно ще трохи підживив.

«Вона швидше, ніж я сподівався. І глибше. Її не потрібно змушувати — вона вже палена зсередини. Втратила наївність. Виплюнула віру. Тепер вона — глина, з якої можна ліпити силу», — подумав він, вдивляючись у змучене, але зосереджене обличчя Миланки.

Йому було байдуже до її походження. До покоївок, дворянських байстрюків і давніх образ. Але він бачив у ній потенціал, який із кожним днем набирав форми. Якщо правильно керувати цим болем, якщо не дати йому перетворитися на хаос, з цієї дівчини виросте не просто зброя — виросте символ.

Символ Чорної Січі нового покоління.

«Зорепад… всього лиш дворянчик, котрих багато, а вона — майбутнє. Сильна, голодна до відповідей і рішень. Якщо він хоч раз колись згадає про неї з жалем, то буде запізно. Вона вже виходить з-під його тіні», — Хвалим злегка стиснув пальці, немов перевіряючи власну пульсацію.

Він не звик відчувати гордість. Але зараз — це було близько.

«Я зроблю з неї більше, ніж просто вправну культиваторку. Я зроблю з неї королеву, або навіть імператрицю».

Він перевів погляд на руку дівчини, що торкалася живота — саме туди вона завжди інстинктивно прикладала долоню, коли поглинала енергію. Місце сили, центр контролю. І хоч її техніка ще не була досконалою, він уже бачив обриси чогось нового.

Вона стане легендою. А він — тим, хто її створив.

Парна культивація, яку Миланка успадкувала від Зорепада через тілесну пам’ять і відгомін їхніх ночей, нині набула зовсім іншої природи. Колись вона лише відчувала потоки чужої енергії, як вогонь, що зігріває ззовні, але не проникає вглиб. Тепер, коли її власні меридіани пройшли перше гартування в боях і техніках, вона змогла спрямувати ті потоки... і взяти їх собі.

— Ти знову перевершила себе, — промовив Хвалим, сидячи на краю ліжка. Його голос був рівний, навіть буденний — як після звичайної вправи. Жодного сліду втоми, жодної ноти інтимності. Тільки тверезе визнання прогресу.

Миланка лежала поруч, на півоберта до нього, її пальці мимоволі стискали край простирадла. Вона ще відчувала легке тремтіння в тілі — не від сорому чи задоволення, а від напруги після успішного поглинання енергії. Вона знала: цього разу їй вдалося більше.

Мить кульмінації, коли тілесне й духовне перепліталися — саме тоді вона відкривалася, дозволяючи йому віддати, але не в любові, а в силі. Його насіння не народжувало життя — воно ставало її енергією. Її зростанням.

«Я не жінка, я вогонь, що бере замість віддавання», — подумала вона, спокійно спостерігаючи, як енергія осідає в центрі її тіла.

Це вже не була техніка Зорепада. У нього — союз, спільне піднесення. У неї — виворіт: поодиноке сходження, збудоване на поглинанні. Не стільки ніжність, скільки контроль. Не об’єднання, а підкорення.

— Аби ж це було так просто з усіма, — прошепотіла вона, переводячи погляд на Хвалима.

У її голосі не було докору — лиш констатація. І на губах з’явилася посмішка — сумна, трохи іронічна. Наче усвідомлення того, що цей шлях самотній за природою. Але вона вже не боялася цієї самотності. Вона вибрала її.

Хвалим не відповів одразу. Його погляд ковзав по лінії її плеча, по тій незримій межі між тілом і силою, яку вона вже навчилася переходити.

— Ти ж не шукаєш простого, — сказав він нарешті. — Інакше не була б тут.

Миланка злегка кивнула, але думками була вже далеко. Вона згадала Зорепада — того, кого вона колись кохала й вірила, що він її врятує.

Того, хто виявився… її братом. А ще — до графа Земка, «батька», який фактично зґвалтував її матір, скориставшись правом першої ночі.

Хвалим багато розповідав їй про «зраду» Зорепада. Можливо, частину доказів він вигадував чи перебільшував, щоб розбудити в ній жагу помсти, але Миланка вже й сама була готова повірити, що все це правда. Біль і образа були занадто сильними — вони палили її серце й стимулювали пошук сили за будь-яку ціну.

— Що ж, — м’яко мовив Хвалим, не відводячи погляду від дівчини. Він добре бачив, як з кожним місяцем вона стає все сильнішою й холоднішою. — Ще трохи тренувань, і ти зможеш перейти на наступну сходинку. Якщо не зупинишся, ти станеш тінню, що перевершить навіть мене. Я зроблю все для того, аби ти досягла вершин.

Миланка ледве чутно зітхнула, пригадуючи себе колишню: лагідну, м’яку, наївну дівчину, яка вірила, що хтось прийде і врятує її. Що любов здатна зцілити, а довіра — захистити. Зараз та версія себе здавалася їй примарою з далекого минулого, чиє обличчя вона вже майже забула.

“Сукуб,” — подумала вона з кривою посмішкою, відчуваючи, як це слово відлунює в грудях, наче холодний дзвін.

Образ був огидним, зневажливим, але… таким точним. Вона й справді харчувалася чужими почуттями, життєвою силою. І їй це подобалося. Тому що це — її вибір.

— До вершин, — повторила вона вголос, ледь торкаючись грудей, де ще жевріло тепло від поглинутої енергії. — Туди, де вже ніхто не зможе ламати чужі життя через свою силу чи прізвище.

Вона підвелася з ліжка, змахнувши кілька крапель поту з шиї. Накинула легкий темний халат, що ковзнув по її оголених плечах, як тінь. Переступаючи крізь сутінки кімнати, Миланка відчувала, як розправляються за її спиною незримі крила — не з пір’я, а з рішучості, болю й жаги відплати.