Глава 1. Зорепад

Минуло майже два тижні з того часу, як Зорепад і Богдана прибули до Світозарської академії — серця знань і таємниць Пустки, де формувалися майбутні правителі, дипломати й воїни.

Раніше Зорепад бував у столиці — швидкоплинні візити з батьком, офіційні прийоми, скупі враження від високих мурів і вузьких вуличок. Але саму Академію він бачив лише здалеку, як щось майже міфічне, обросле легендами, мов фортеця на краю світу. Тепер же ця твердиня стала його новою домівкою.

Хлопець почав навчання з першого курсу. Богдана ж навчалася на третьому курсі. І хоча вони прибули разом, як подружжя, проживати разом їм було заборонено. Академія мала свої традиції — тут усі були рівними перед системою, і навіть подружжя розділяли.

Вони жили окремо. В різних корпусах, на різних графіках. Навіть зустрічалися нечасто — перетинались у коридорах, на спільних лекціях з дипломатії або стратегії. Кожна така зустріч була ніби перерва в довгій грі, в якій обидва продовжували грати свої ролі: союзників, подружжя, політичних гравців.

Зорепад не заперечував проти такого розділення. Навпаки — воно давало йому простір. Простір для думок, для аналізу, для підготовки.

Бо він знав — у цій Академії на нього чекає не просто навчання.

Світозарська академія була не лише вишколеним бастіоном знань, а й вулик інтриг, магічних експериментів і прихованих планів, про які більшість учнів навіть не здогадувалась. Тут він мав стати сильнішим. Зібрати нитки. Розплутати вузли. І знайти відповіді, частину з яких залишив після себе Остап Краянин — хлопець, який так і не встиг усвідомити, що з ним сталося.

А Богдана… Богдана мовчала. Її погляд був пильним, іноді колючим, але вона нічого не питала. І він — теж. Їхній союз був мовчазною угодою. Тимчасовим перемир’ям перед великою бурею.

Не сказати, що Академія могла дати Зорепаду щось справді нове в плані знань. Після Світозара, пам’ять якого досі жила в ньому — чітка, хоч і уривчаста, — більшість лекцій звучали як погано переписані уривки з давніх трактатів.

Але тут було інше: ресурси. Доступ. Місця, куди не потрапити навіть з гербом на плечі, але які відкривалися учневі Академії — хай навіть лише першокурснику.

“Бюрократія цікаво вибудувала світ, — подумав він. — Ти можеш бути імператором, але якщо не склав вступного іспиту, в цю залу тебе не пустять.”

Двері скрипнули, і в кімнату ввалився його сусід. Високий, із сонячно-жовтим волоссям, хлопець одразу наповнив простір сміхом і легкістю.

— Хей, Зорепаде, як воно? — пролунав знайомий голос.

Зорепад не підвів голови, лише кивнув, відриваючись від книги:

— Змієжує, — буркнув коротко.

Сусідом Зорепада виявився третій син столичного баронського роду Користунів — Змієжуй Користун. Батько намагався відправити його подалі від маєтку, бо той більше часу проводив за випивкою та залицяннями, ніж у тренувальному залі.

Але в Академії хлопець став кимось на зразок душі гуртожитку. Балакучий, нахабний, безтурботний — повна протилежність Зорепаду.

— Все сидиш за своїми книгами? Не набридло? — з легкою усмішкою запитав Змієжуй, скидаючи наплічник на ліжко.

— Ні, — коротко відповів Зорепад, перегортаючи сторінку.

Його очі ковзнули по абзацу, присвяченому технікам повітряної культивації. Застаріла схема. Неточна побудова каналів. Обхідні потоки. Вони чого, навмисне калічать учнів?

Це було вже не просто здивування — обурення. Те, що він побачив у стінах Академії, підтвердило те, що підозрював: князівство цілеспрямовано стримує розвиток.

Це не занепад. Це — контроль.

— Усі ці техніки, книги, — тихо сказав він більше самому собі, — вони навчають слабкості.

— Що-що? — перепитав Користун, не розчувши.

— Нічого, — Зорепад захлопнув книгу.

Якщо це справді політика згори — тоді Академія не просто навчальний заклад. Вона — пастка. Місце, де майбутніх лідерів формують… без ікла.

І він не дозволить себе таким зробити.

Світозар заснував Академію, щоб розвивати. Вони ж використали її, щоб стримувати. Але це ненадовго.

Бо Зорепад уже почав вивчати не тільки те, що було на полицях… а й те, чого там давно не було. Ті, хто ховали справжні знання, рано чи пізно відкриють йому двері — добровільно чи ні.

Він відчував, як у грудях повільно зароджується новий виклик — виклик, що колись уже прийняв Світозар. І зараз, через покоління, через історію, через пам’ять, яку він отримав, Зорепад був змушений знову пройти цим шляхом.

Він мав навчити інших справжній культивації й істинній магії — не спотвореній, не обмеженій догматами, а вільній і сильній. Але розумів, що робити це потрібно дуже обережно. Спочатку, можливо, навіть у підпіллі.

Бо він ще не був готовий зіткнутися з тими, хто навмисне стримував розвиток князівства. Ці люди мали достатньо влади й сили, щоб стерти з карти і його самого, і весь його рід.

Їхні наміри й мотиви залишалися для нього таємницею, проте було очевидно — це серйозні противники, які не пробачать спроб зруйнувати їхні багаторічні плани.

“Потрібні союзники… Сильні й надійні союзники, — подумав він, мимоволі згадавши Богдану. Їхній шлюб був лише початком; але дівчина вже й так стала частиною його гри. Можливо, навіть надто важливою.”

Зорепад поглянув на сусіда, який безтурботно розглядав свій гербовий перстень.

— Слухай-но, Змієжує, — почав він ніби між іншим, — ти вже вступив до якоїсь секти?

Хлопець здивовано глянув на Зорепада, ніби вперше почув від нього питання такого роду. Потім його обличчя освітилося гордістю:

— У мене один шлях — усі мої предки були членами Зеленого світанку. Її заснував один із моїх предків, ти що, не знав?

Зорепад на мить замислився, занурюючись у глибини пам’яті, отриманої від Світозара. Він швидко знайшов у спогадах потрібне ім'я: Користун…

Так, був серед гвардії Світозара один Користун, вправний боєць і надійний соратник. Виходить, рід цього безтурботного хлопця походить саме від нього.