Пролог. Ладна

Світозарськ зустрів її похмурим небом і різким вітром із гір. Вулички, якими вона колись бігала босоніж, тепер здавалися чужими.

Камінь під ногами пам’ятав інші часи, інші голоси. Але місто було тим самим — суворим, холодним, і, здається, трохи байдужим до її повернення.

Ладна Краянин — падчерка графа Нікола Краянина, зведена сестра загиблого Остапа — повернулася до Світозарська, щойно дізналася про смерть брата. Енергія його душі згасла, і родовий камінь це підтвердив — Остапа більше не було серед живих.

Вона ніколи не була частиною Краянинської крові. Її мати вийшла за графа, коли Ладні було дев’ять. Нікола Краянин не був поганим вітчимом — він визнав її офіційно, надав освіту, навіть дозволяв звертатися до нього «батьку». 

Але Ладна завжди відчувала, що вона — не рідна. У родовому залі її ім’я ніколи не викарбують на камені, у молитвах до предків не буде її духу.

Справжнім спадкоємцем був Остап. Її зведений брат. Холодний, мов вода з підземних джерел, стриманий до болю, дисциплінований і слухняний до нудоти.

Він ріс, знаючи, що кожен його крок — це тінь, що падає на майбутнє роду. Його виховували не як людину, а як спадкоємця титулу, як знаряддя для збереження влади.

І Ладна… вона мовчки йому співчувала. Не любила, ні — між ними не було тепла. Але вона розуміла, що Остап не мав вибору.

А вона — мала.

У шістнадцять, коли настав її час іти до Академії, підкоритися родовим обов’язкам, дівчина зробила вибір, що шокував графа.

Вона відмовилась. Не скандально, не з криками. Просто зібрала речі, вклонилася й повідомила, що вирушає у паломництво.

— Я знайшла згадки про спадок Світозара, — сказала вона тоді. — Якщо отримаю його, зможу зробити для роду Краянинів більше, ніж через політичний шлюб.

Це була правда. Частково. Але насправді… вона тікала. Тікала від рішень, які хтось хотів приймати за неї. Від сукні, обраної не нею. Від долі, зшитої чужими руками.

Вона подалася в мандри. Спершу — до Великих гір, де жили гноми, бородаті й буркотливі, але глибоко мудрі. Вона спала в їхніх кам’яних оселях, чула, як гори розмовляють під час грози, і вчилася розрізняти магнітні течії підземних рік.

Потім — Дикий степ. Там, серед таборів орків, де кожне плем’я мало свого шамана і своє бачення честі, Ладна вперше побачила світ, де правила диктує сила, але й слово має вагу. Її приймали не як дівчину з дворянського роду, а як мандрівницю, що прийшла без страху.

Вона навіть побувала в столиці Орди — великому наметовому місті з вежами з кісток та бронзи, де кожен світанок починався з бойових викликів і закликів до предків. Там вона навчилася слухати шепіт вітру, що йде з півночі, і впізнавати брехню в очах — навичка, що стала корисною вже в людських містах.

Після всього цього повернення до Світозарська здавалося… вузьким. Кам’яні вулиці стискали, мов клітка. Але тепер вона знала більше. І вже не була дівчинкою, яку можна використати в політичній грі.

Вона не хотіла бути чієюсь фігурою.

Вона хотіла грати сама.

І ось, повернувшись, вона стояла у знайомій, але вже чужій залі Краянинського маєтку. Високі склепіння, сиві гобелени на стінах, ковані свічники — усе залишалося на своїх місцях, та в повітрі зависла інша тиша. Вона була не звичною урочистістю графської влади, а порожнечею, зруйнованою втратою.

На троні, що більше нагадував крісло судді, сидів її вітчим — граф Нікола Краянин. Але сьогодні він не мав ані величі, ані спокою.

Обличчя скам’яніле, губи стиснуті в пряму лінію, погляд темний і глибоко втомлений. Це вже був не державник, а батько, який втратив сина.

Коли вона ввійшла, він довго мовчав, лише пильно вдивлявся в її обличчя, наче намагався знайти там щось більше, ніж просто риси знайомої дитини дружини.

— Якщо ти знайдеш правду про смерть мого сина… — сказав він нарешті. Голос його був низьким, хрипким, зламаним наполовину гнівом, наполовину — горем. — Я визнаю тебе спадкоємицею. Тимчасово. Поки в мене й твоєї матері не народиться інша дитина. Це — твій шанс, Ладно.

Її серце стиснулося. В його словах не було тепла, не було навіть довіри — тільки тверда, практична логіка. Але це не принижувало її. Навпаки.

Це була угода.

Це був виклик.

І в очах графа не було фальші — він справді готовий зробити це. Дати їй титул, силу, відповідальність. Не з любові, а з потреби. Бо зараз у нього не залишилось нікого, крім неї.

Вона мовчала кілька секунд, обмірковуючи. Це було не те, чого вона прагнула, повертаючись. Але шанс обрати — самій, діяти, впливати — був справжній.

— Гаразд, — тихо відповіла Ладна, не відводячи погляду. — Я дізнаюся, хто вбив Остапа.

Граф кивнув коротко, мов суддя, що затвердив вирок.

І на мить між ними зависла мовчазна згода — холодна, тверда, але непохитна.

Ладна почала діяти.

Вона залишила рідний маєток уже не просто мандрівницею, а з місією. Зі справжньою метою. Дороги Пустки, які не раз виводили її у степи орків, до вершин Великих гір, у підземні галереї гномів і навіть до брами столиці Орди — тепер вели її до іншого рубежу. До Світозарської академії.

Світозарську академію знали всі. Її поважали, боялися, проклинали — залежно від того, з якої сторони на неї дивилися. Для одних вона була кузнею лідерів і еліти. Для інших — змією, що виховувала інтриганів і амбітних потвор. Але для Ладни це місце стало вузлом. Там Остап провів останні тижні свого життя.

І Ладна мала розплутати цей вузол.

Карета, надана графом, зупинилася перед головною брамою Світозарської академії. Кам’яні шпилі здіймалися в небо, немов загострені списоносці, мовчазні й вартові — свідки сотень доль, які проходили через ці ворота.

Ладна вийшла сама — без супроводу, без прапорів. Лише з наплічником, шаблею за спиною і спокоєм у серці. Вона виглядала чужою, ідеально неакадемічною, з вітром мандрів у погляді й сонцем далеких степів у волоссі. Але в її кроці була впевненість. І ціль.