Глава 1

Зорепад

Сутінки повільно вкривали землю, розчиняючи чіткі обриси в сірому серпанку. Невеликий караван рухався старим трактом, не поспішаючи, мовчки долаючи версту за верстою.

Кам’яниста стежка простягалася попереду, покрита пилом і тріщинами. Люди та коні ступали обережно, стараючись не порушувати тишу, яка, здавалося, огортала все довкола.

Попереду котилася старовинна карета зі стертою обшивкою, що колись могла бути розкішною. За нею повільно рухалися два вози, накриті грубими полотнищами, які ховали вантаж від чужих очей.

Троє вершників замикали караван, їхні постаті зливалися з наближенням ночі. Лише блиск металу, що зрідка виблискував у променях останнього світла, нагадував про їхню присутність, ніби самі вони були частиною наступаючої темряви.

— Час ставати на привал, пане, — звернувся вершник, під’їхавши до карети.

Голос чоловіка, хоч і стриманий, звучав упевнено. Кінь під ним легко ступав, розриваючи тишу навколо тихим стуком копит. Вершник трохи нахилився до вікна карети, де мерехтіло слабке світло ліхтаря, очікуючи на відповідь.

У кареті сиділи двоє. Юнак, на вигляд років шістнадцяти, сидів із заплющеними очима, зосереджено культивуючи, його обличчя здавалося застиглим у спокійній, майже медитативній задумі. Напроти нього сиділа Миланка — дівчина в охайному костюмі покоївки. Вона мовчки спостерігала за ним, готова в будь-яку мить виконати наказ свого молодого господаря.

Почувши голос ззовні, юнак, якого звали Зорепад, повільно розплющив очі. Його погляд, зосереджений і холодний, на мить затримався на вершникові, після чого він лише мовчки кивнув.

Кожна хвилина його вільного часу була присвячена тренуванням та культивації. Він не міг дозволити собі слабкості, адже відсутність природного таланту хлопець був змушений компенсувати виснажливими тренуваннями, доводячи себе до межі. Щоденні зусилля, що здавалися б іншим непосильними, для нього стали звичкою та необхідною ціною за право залишатися на рівні з тими, кого доля щедріше наділила здібностями.

Та попри всі свої зусилля, він усе ще ледве тримався на рівні зі своїми однолітками. У свої шістнадцять років Зорепад досяг лише другої ступені рангу лицаря, тоді як більшість його ровесників уже впевнено освоїли третю. А генії, ті, кого називають обранцями долі, давно залишили його позаду, прорвавшись до баронського рангу.

Однією з таких геніїв була Богдана Камінчук — наречена Зорепада. На два роки старша за нього, дівчина вже завершувала другий курс Світозарської академії, до якої він лише збирався вступати. Її успіхи були недосяжною вершиною, яка водночас захоплювала й пригнічувала.

Богданині досягнення, безперечно, викликали у хлопця роздратування. Вони немов тихо нашіптували про його власні невдачі, порівнюючи їх з її яскравими перемогами.

Та найбільше пекло його не це — її зверхній погляд та байдужа усмішка, які вона дарувала йому, своєму майбутньому чоловікові. Це ставлення обпалювало сильніше, ніж будь-які слова. У ньому була іронія, яка лунала як виклик, і холодна впевненість, що підштовхувала його до невидимого двобою, з якого він, здавалося, вже вийшов переможеним.

Сір Зорепад Земко, син графа Земковського хутора, барона другого ступеня Валигора Земко, за правом народження носив формальний титул баронета. Проте цей титул був більше умовністю, аніж відображенням його реального статусу, адже за силою він ледь досягав другого ступеня лицарського рангу. Його ім'я звучало гучно, проте за блиском шляхетного титулу ховалася тінь обмежених можливостей і непосильних амбіцій.

Караван поволі зупинився, і життя завирувало навколо. Усі, від втомлених візників до покоївки Миланки, метушливо взялися розбивати табір для ночівлі. Ледь чутний стукіт молотків і шурхіт тканин заповнив простір, немов створюючи тимчасову домівку серед безкраїх сутінків.

Лише Зорепад залишився в кареті, відокремлений від навколишнього світу. Його погляд був зосередженим, рухи — впевненими, коли він продовжував культивувати, занурений у внутрішній світ. Він знав, що не може дозволити собі ані хвилини перепочинку, адже ризик відстати від інших, втративши важливий крок у власному розвитку, був занадто великим.

Коли табір був остаточно встановлений і шум буденних турбот ущух, Зорепад вийшов із карети. Повітря було прохолодним, і тиша ночі обіймала простір, лишаючи тільки тріск багаття десь осторонь.

Хлопець підняв погляд до неба, його очі вперлися в сузір'я Чорного Лебедя. Ці зорі, що спліталися в образ величного птаха, здавалися вічними свідками його долі. Ім’я цього сузір’я носила родова техніка культивації та бойове мистецтво Земко — спадщина, яка текла у його жилах і зв’язувала хлопця з предками.

Він прагнув стати гідним спадщини, що дісталася йому з кров’ю його роду. Це бажання пульсувало в серці, спонукаючи до тренувань без жалю до себе. Кожен рух, кожен подих був спрямований до єдиної мети — підкорити вершини, яких не сягав ніхто до нього.

Він мріяв стати Великим князем, перевершивши славу своїх предків, і вписати своє ім’я в історію, як того, хто зробив неможливе. Його амбіції були мов полум’я, що палало яскравіше з кожним днем, підживлювані жагою досягти величі.

Навіть брак природного таланту не міг стати перепоною для його рішучості. Зорепад вірив, що наполегливість здатна подолати будь-які перешкоди.

Зорепад підійшов до Миланки, торкнувшись її плеча легким, але впевненим рухом. Цей жест змусив дівчину підвести голову від казана, де вона старанно перемішувала вариво.

— Я відійду, потренуюся, — коротко повідомив він, його голос був спокійним, але рішучим, як завжди.

Миланка насторожено глянула на нього, її очі сповнилися тривогою.

— За межі табору? — схвильовано запитала вона, на мить забуваючи про їжу.

Це був не перший раз, коли Зорепад залишав табір заради тренувань. Дівчина знала, як це важливо для нього, але її хвилювання ніколи не слабшало. Хоча територія вздовж тракту вважалася безпечною після зачистки княжою дружиною, її серце не знаходило спокою. Вона чудово розуміла, що небезпека в Пустці завжди ховалася за кожним кущем і могла з’явитися, коли її найменше чекаєш.