Частина 4 Розділ 24

Частина 4

Розділ 24

― Сподіваюсь ти розумієш, що робиш. - сказав Дем’ян, передаючи Яну невеликий пакунок, він був напрочуд серйозним і лише по його голосу було зрозуміло наскільки старший хвилювався відпускаючи брата.

― Звісно, ти ж знаєш. Я ніколи не роблю бездумних дій.

― Прошу, будь обережним і повертайся скоріше. – міцно обіймаючи його, сказала Марія.- Ми не витримаємо такого горя знову, тільки не знову.

― Я все розумію.- відповів він, трохи відсторонюючись.

Марія все ніяк не могла відпустити хлопця, притиснувши його знову до себе. Хвилювання розривали її душу, що не було дивним. Вона виховувала його з братом наче своїх дітей, як і батько був приязний до Мотрі наче до доньки. Вони берегли їх, як зіницю ока, адже після одруження так і не змогли мати ще дітей. Тим часом Дем’ян підійшов до Семенчика і сказав:

― Дякую тобі.

― А? За що?-  шоковано відповів він.

― Коли він приїхав, здавалося, що у ньому не залишилося зовсім нічого. Ніби в середині була лиш пустота, але після того, як ви зустрілися… Він нарешті знову став собою. Тому прошу тебе, не дай йому знову загубитися у собі.- Дем’ян поплескав хлопця по плечу і направився до Яна і Марії.

― Ну, все, все. Їм пора їхати.

― Яне ти точно все узяв? А ліки, а зброю?

― Не варто хвилюватися. Я повернуся цілим і не ушкодженим, обіцяю.

― Гарної дороги.- сказав Дем’ян поклавши руку братові на плече.

 Ян все розумів, знав, що не дивлячись на хвилювання брат вірить йому. І він не повинен його підвести. Посміхнувшись, хлопець направився до конів, Коли вони вже сиділи у сідлах, він помахав рукою рідним і вони поїхали.

― Я буду молитися, повертайся цілим! - почувся окрик Марії позаду.

Ян поскакав швидше, за ним поспішив і Семенчик. Максим і Наіль чекали їх на виїзді з села. За декілька годин вони вже наближалися до місця де планували залишитися. Декілька старих будиночків стояли посеред лісової гущавини. На здивування вони були у досить гарному стані. Вони прив’язали конів і пройшли у середину одного з них.  Там було зовсім пусто. Білі стіни були злегка потріскані, а вікна настільки заляпаними, що не було видно вулиці від чого навіть в день там було темно.

― Я з Семенчиком розберу речі, а ви поки перевірте чи тут і справді безпечно.

― Зрозумів. - відповів Наіль, виходячи із будинку, Максим тихо направився за ним.

Виклавши речі із сумок, вони вийшли на двір, щоб знайти листя на якому вони могли б спати. Максим і Наіль стояли на дворі зло дивлячись один на одного.

― Що у вас тут відбувається?- суворо запитав Ян.

― Нічого. - в унісон відповіли обидва.

― Ми закінчили. - додав Наіль.

― От і добре, допоможете нам зібрати листя для постелі.

― Добре.- Максим посміхнувся, підходячи до Яна.

― Як накажеш.- підтримав Наіль і посміхнувся.

― Ну от і добре.- відповів Ян, віддаючи листя, яке назбирав, Максиму аби той заніс його всередину.

На вечір вони розпалили багаття, щоб приготувати їжу. Поки Максим і Семенчик готували й через щось сперечалися, Ян сидів на траві й перегортав сторінки купленого щоденника. Він і не помітив, як біля нього сів Наіль і також почав вдивлятися у нього.

― Все, про що тут написано, справді існує?- запитав Наіль.

Ян здригнувся від неочікуваності й перевів погляд на хлопця. Він застиг на декілька секунд і тільки тоді, коли їх погляди зустрілися, прийшов до тями та почав говорити.

― Якщо чесно, мені теж цікаво. Якщо це так і є, це може допомогти дістатися до первинної магії, і це заворожує, я стільки років шукав все, що з нею пов’язане. Думаю, коли все закінчиться, я з головою у це занурюсь.

― Наша принцеса як завжди у дослідженнях.- Наіль саркастично посміхнувся.

― Знову ти.- Ян посміхнувся і після невеликої паузи невпевнено продовжив:- Чому ви з Максимом ніяк не можете поладити?

― Сьогодні такі гарні зорі й чисте небо…- тікаючи від відповіді, сказав він.

Ян перевів погляд на небо. Темні хмари пропливали по небу зрідка затуляючи собою маленькі кристали якими була усипана уся небесна гладь.

― І справді гарно, але схоже, що ти вирішив втекти від відповіді.

― Визнай, я все ж це зробив.- посміхнувся він на що Ян розчаровано видихну.

― Про що говорите? - запитав Семенчик підходячи ближче.

― Та так…- протягнув він.- Про зорі.- Ян злегка посміхнувся після чого знову подивився на чарівне небо.

Максим сидів у будинку з досить суворим виразом обличчя. Ще всі спали, лише він чимось стурбований вирішив подихати свіжим повітрям.

― Не розумію чому Ян тебе так цінить. - зневажливо сказав Максим Наілю, я кий тільки но вийшов з будинку.

― Ну звісно, такому як ти не зрозуміти. Боюся, що твої розумові здібності не настільки розвинені.- Наіль зневажливо посміхнувся.

― Ти!- через зуби прошипів він різко вставши, після чого додав: - Ти, мабуть, і битись не вмієш, тільки тріпати язиком і ладен!- підходячи ближче до Наіля, мовив він.

― І це мені говорить той, хто не виправдав його сподівань, думаю, що він вже розуміє яку помилку зробив, дозволивши тобі піти з нами.

― Думаю, найбільшою його помилкою було знайомство з тобою.

― Як ти смієш! Ти ніщо, просто якийсь перший зустрічний, а я був з ним декілька років! Був набагато ближчим ніж ти!

― І що це тобі дало? - Максим ставав все більш зневажливим, здавалося, що він робив це навмисне, тільки б Наіль вийшов з себе і накинувся на нього.

― Може варто помірятись силами? Я нарешті покажу тобі твоє місце, собако!-  вже в гніві викрикнув він, закочуючи рукава сорочки.

― Ще подивимося хто кого!- ніби насміхаючись, відповів він.

За секунду обидва дістали кинджали й були в повній бойовій готовності. Наіль напав перши, завдавши декілька ударів, які ніяк не нашкодили Максиму, він зробив крок у сторону. Максим також не став відставати підступивши на крок і завдав йому три удари, але не зміг дістати Наіля.