Частина 3 Розділ 22

Розділ 22

Він стояв на подвір'ї де завжди міг побачити таку дорогу йому людину, але зараз все змінилося, хата ніби потемніла, листя здавалося не таким зеленим, а небо не таким блакитним. Марія, яка вже сорок днів ходить у чорній хустці, накритий стіл, який чекає на людей, які прийдуть згадати його батька гарним словом, Дем'ян, який просто стояв на порозі ніби все чекаючи, що він зараз вийде з-за великого куща, яки ріс біля хвіртки.

Пасмурна погода додавала ще більшого гніту від чого Яну здавалося, що його серце стиснулося і голова починала дико боліти, в очах вже з’являлися тьмяні плями  виникало відчуття, що от-от, прямісінько тут, він впаде без свідомості. Весь біль був готовий вирватися на волю, але хлопець ще поки мав сили триматися.

― Яне.- тихий голос роздався з-за спини від чого він пойожився.

― Щось трапилося?- обернувшись, Ян побачив поряд брата.

― Ти як? Виглядаєш не дуже.- він стурбовано дивився в очі хлопця.

― Я.- протягнув він.- Не знаю.

Дем'яну завжди було важко підібрати слова, але зараз дивлячись на Яна, він і зовсім не міг вимовити й слова, вони ніби застрягли в горлі від чого утворився ком. Після невеликої паузи, він все ж зібрався з силами й сказав:

― Я розумію, тобі важко тут знаходитися. Ти можеш прогулятися, якщо хочеш.

― Дякую. Я, мабуть, так і зроблю.

― Будь обережним і повертайся додому цілим.- невпевнено й сумно посміхнувся він.

― Добре.

Він був пониклим всю дорогу і навіть не слідкував куди йде. Біль відходив, але в край повільно, а в деякі моменти, спогади спливали у його голові й знову викликали його ще сильніше. Дійшовши до лісу, він ще більше занурився в себе і ніби зовсім нічого не помічав. Заходячи все глибше і глибше в хащі. Голова боліла, здавалося, що він знаходиться зовсім не тут, посеред лісу, а десь дуже далеко, можливо, в дитинстві, де вони всією родиною дбають про сад, а, можливо, що в ошатній кімнаті в Османській імперії, яку, колись виділив йому Рустем, а може і десь деінде.

Пройшло декілька хвилин і він вже стояв біля кришталевого озера, яке було окутане лісом. Спокійна водяна гладь виблискувала на сонці. Він стояв на одній зі стежин, яка саме вела до нього, в душі був, якийсь дивний спокій, якого до цього він ще не відчував, допоки його не відірвав дитячий голос з іншого боку. Побачивши маленького хлопчину, який ніби від когось тікав, його серце стислося. Дитина стояла на невеликому виступі. Він знав, що в тій частині озера є величезна яма в яку, якщо впасти, можеш і не виплисти. Хлопець підходив все ближче до краю і в одну мить його нога зіскочила і він полетів униз. Ян за мить опинився біля нього і схопив за руку намагаючись витягти на поверхню, але його тіло ніби паралізувало, в той час, як рука хлопця розчинилася на бульбашки. Водяна гладь ставала все товщою. Тіло ставало все важчим, а повітря в легенях вже майже закінчилося. Плавати Ян і досі не навчився, «Чого я стрибнув, знав же, що не вмію.»- подумав він. В цей момент він жалкував про все, що поїхав з села, не зміг попросити вибачення у Наіля за те, що не пішов проти султана і не врятував його ще тоді, що йому довелося пережити все те, що з ним трапилося. Також йому було соромно перед братом. Він уявив собі як той знайде його тіло, втративши батька, а тепер і молодшого брата, буде корити себе, що залишив його одного. Яну цього так не хотілося. Він розумів, що був не зовсім правий, посварившись із Максимом, бо він мав повне право боятися його. Очі вже давно заплющилися. Його тіло торкнулося дна. Сил не залишилося і він здався, змирився зі своєю участю, розуміючи, що на порятунок вже немає шанців.

― Яне, Яне! Давай же ж! Ти повинен прийти до тями! - чийсь голос пробивався крізь темряву. Він був такий знайомий, але Ян все ніяк не міг зрозуміти чий він. - Яне! Прийди ж ти вже до тями! Чуєш!? Я прошу, ні, молю тебе!

Хлопець через величезну силу злегка відкрив очі про що ж відразу пожалкував, адже від світла очі дико почали боліти. Все було таким затуманеним, а тіло дико нило. Над ним хтось нахилився і щось говорив, але розібрати слова хлопець міг тільки через зусилля, а цього йому зараз тільки й не вистачало!

Його підняли з землі й кудись понесли, посадили у дерева. Голова все ще боліла, але тіло починало слухатися. В очах починало розвиднюватись, а слова ставали все чіткішими.

― Яне, ти мене чуєш!- роздався знайомий, стурбований голос.

― М-Максиме?- хриплим голосом сказав хлопець.

― Нарешті! Ти як?

― Що ти тут?- він спробував встати, але все знову почало темніти й він впав на коліна, але йому пощастило й Максим встиг його підтримати.

― Яне, прошу тебе, заспокойся. Я побачив, як ти перемістився, а потім все не випливав! Ти що втопитися вирішив!? Я розумію, тобі зараз дуже важко, батько помер ще я на тебе зірвався! Але це ж не привід закінчити життя! Якщо так хочеться, втопи краще мене! Боже, у тебе були такі очі, такі очі! Ніби то і не ти зовсім. Як же ж ти мене налякав…

― Ви... – хотів сказати він, але вчасно перервався.- Зі мною все добре, втопитися, що? Боже не хотів я.- він закашляв від чого Максим розхвилювався ще більше.- Мені треба іти.- прохрипів він і спробував встати, але Максим надавив йому на плечі й змусив знову сісти.