Частина 3 Розділ 18

18 Розділ

За мить Ян опинився у хвіртки рідної хати. Прохолодний вітер лагідно тріпав локони його волосся, він ніби вбирав у себе весь гнів і біль, що так і бив через край після сварки, несучи його з собою у далекі степи, моря і ліси. Хлопець зробив крок уперед, направляючись всередину. Подвір'я було вже все у квітах і зелені, біла хатина була не так давно пофарбована, схоже, що цим займався ще його батько.

Прочинивши двері до кімнати, він побачив Дем’яна, який знервовано ходив, щось шепочучи собі під ніс. Його волосся було вз’єрошене, а його лоба прикрашала складка задуми. За столом сиділа Марія, по її вже не молодому обличчю текли сльози, а вуста шепотіли молитви. Мотря, як завжди, сиділа у дзеркала і милувалася собою, посміхаючись. Першим на скрип дверей зреагував Дем'ян, побачивши брата, він за мить опинився коло нього і міцно обійняв. Після чого різко відсахнувся і торкаючись то його шиї, то обличчя, сказав:

― Ти як? Щось болить? Я негайно покличу лікаря, щоб він тебе оглянув! - стурбовано мовив він.

― Непотрібно, зі мною справді все гаразд.- він спробував посміхнутися, але вийшло це досить невпевнено.

 ― Я згодна з Дем’яном! Краще, щоб тебе оглянули, хто знає, що вони могли зробити! - Марія підійшла ближче й оглянула Яна. - А зараз, тобі краще відпочити! - від її погляду у хлопця в середині все похолоділо. Все ж, коли вона серйозна, їй краще не перечити.

― Як накажеш.

― Краще б ти там і залишився. Хто знає, може, зостався б там на віки вічні. - ледве почувся здалека спокійний голос Мотрі, а посмішка на її обличчі лише ще більше розпливлася.

― І тобі привіт.- спокійно відповів на це Ян.

― Як тобі не соромно! Твій брат був у полоні, а ти, ти!

― А що ти мені зробиш? Заміж віддаси?- насмішкувато сказала дівчина перевівши погляд на матір.- Хто ж візьме. Всі пам'ятають, що з моїм чоловіком сталося. По селу й досі чутки ходять.

― До свого дому йди. І якщо будеш так себе поводити, щоб я тебе тут не бачила.

― Та, будь ласка,- відказала на це дівчина і зле вийшла з дому.

― Не слухай її, Яне, я дістану твій одяг.

― Брате, ти впевнений, що все гаразд. Як-не-як, але це повинно було бути важко. Обіцяю, що я поквитаюся з цим клятим султаном. Він перейшов всі можливі кордони, коли посмів торкнутися тебе!

― Не варто. Він моя проблема. Я зі всім розберуся, а на рахунок мого стану, не хвилюйся, я справді не постраждав.

― Я бачу, що все не так. Раніше ти… Зараз ти... Вибач, не бери в голову. - лагідно посміхнувшись, Дем’ян обійняв хлопця і додав.- Тепер я поряд, тепер все буде добре, обіцяю.

― Так.- кивнувши відповів хлопець.

― Але, якщо що, ти знаєш, що ми завжди можемо поговорити.

― Дякую. Батька, його вже...

― Ні, його поховають завтра, але, якщо тобі буде заважко прийти, ми всі...

― Я прийду, я повинен. Як син може не прийти, коли батька ховають?- Ян знову спробував посміхнутися, але знову вийшло незграбно.

Переодягнувшись, Ян сів на край лави й відкинувшись назад, ліг на неї. Від втоми та через мірної кількості емоцій, повіки стали важкими й очі ніби самі заплющувалися. Лапи втоми міцно схопилися за нього, утягуючи в глибини сну.

― Яне, ти як? Якщо дуже втомився і хочеш подрімати, йди краще на піч лягай, там зручніше буде.- почувся голос Марії, повертаючи хлопця до тями.

Розплющивши очі, хлопець сів, потягся і подивившись на жінку, відповів:

― Дякую, все гаразд. Хочу дочекатися брата, він все ж вирішив, щоб мене оглянув лікар.

― Не перевтомись, все ж ти, скоріш за все, досить довгий час не міг нормально виспатися.

― Добре, не буду, дякую за турботу.

― А ось і ми!- почувся голос Дем’ян з-за дверей.

― Вітаю вас, принце.- промовив чоловік, який зайшов відразу після Дем'яна.

На його обличчі виднілася посмішка, волосся було не довгим і прибраним назад, а смуглява шкіра вже починала вкриватися старечими зморшками.

― Дякую, що прийшли.- посміхнувшись у відповідь, Ян додав:- І припиніть мене так називати, я ж просив, мені це не личить.

― О, ще і як личить. Цей титул, дуже популярний в Європі, як правда використовують трохи по іншому, та ви й самі знаєте. І ви, як молодший брат короля, заслуговуєте на титул. Досить дивно, що у нас досі нема чогось свого на такі випадки. - говорив він підходячи до хлопця, наблизившись, він протягнув йому руку, на що Ян спокійно дав свою.

Перевернувши її, лікар почав намацувати певну ділянку на зап'ясті.

― Вас щось хвилює?

― Ні, лише втома.

― Втому гарно лікувати гарним сном, а не ліками. - розглянувши зап'ястя детальніше, він насупився і промовив:- Ваше зап'ястя не ниє останнім часом?

― Тільки трохи, але це не варто уваги.

― Ви ж знаєте, що воно не так давно було зламане?