Частина 2 Розділ 15

Розділ 15

Лікар опинився посеред невеликої площі усіяної прилавками з різноманітними речами, смаколиками й усім подібним. Тільки світало і людей було не багато. Озирнувшись, він зрозумів, що знаходиться зовсім недалеко від палацу султана. Чоловік накинув капюшон і попрямував до місця свого призначення.

Рустем стояв  на балконі, спостерігаючи за сонцем, яке повільно підіймалося з-за горизонту. Він ніколи раніше не вставав так рано, але зараз все те, що відбувалося, не давало йому спокою. Все навколо здавалося йому чужим. Він відчував, що ще трохи й він впаде у безодню своїх найгірших думок.

До нього підійшов загорілий чоловік з темним волоссям і очима.Він був одним із людей, які все ще вірні йому. Розвідником, який служив йому, але в палаці був за звичайного слугу.

*― Вітаю вас султане.- вклонившись мовив він.- Який ваш наказ?

*― Я вирішив почати анонімне розслідування. Пора знищити тих, хто вирішив, що може безкарно водити мене за ніс.

*― Накажете почати у терміновому порядку?

*― Ніхто не повинен знати про розслідування. - Рустем подивився чоловіку у вічі. Він йому довіряв,  але все ж краплина сумління все ще краяла його душу.- Іди.- відвернувшись наказав він.

Чоловік у відповідь лише вклонився і вийшов із кімнати.

«Якби я міг порадитися з ним … Чому я тоді повірив? Чому після того, як він покинув мене, все настільки стало гіршим?» - подумав Рустем і вирішив відправитися на кінну прогулянку.

Темноока дівчина зі русим, хвилястим волоссям, яке було покрите червоною хусткою, стояла посеред саду. Одягнена вона була в ошатне червоне вбрання прикрашене золотом. Від розглядання квітів її увагу відірвав шурхіт, який був десь у кінці саду. Вона направилась туди, щоб перевірити. Побачивши у кущах невідомого, який намагався пролізти через дірку у стіні, вона ледве не скрикнула.

*― Прошу вибачення. Благаю, не потрібно кричати, пані. - Боян лежав на землі заплутавшись в гіллі кущів.

У відповідь дівчина лише сурово дивилася на нього, склавши руки на грудях.

*― Назвіться, інакше я закричу і сторожа миттю прибіжать сюди.

*― Мене звати, Боян.

*― І навіщо ви тут?

Лікар дивився на дівчину. «Як пояснити те, що він намагався пробратися до палацу. Зрозуміло, що це було не для чогось хорошого, хоча, якщо дивитися з іншого боку, він намагався врятувати племінника і його супутника…»- задумався чоловік.

*― Ти не збираєшся відповідати, можливо варто все ж покликати охорону?

*― Ні, ні. Прекрасна пані, зрозумійте мене, якщо я розповім, все піде шкереберть. Думаю, така тендітна, мила і розумна жінка зрозуміє мене. -дівчина від його слів злегка почервоніла. Боян намагався виправдати  себе, але ловив себе на думці, що вона і справді здавалася йому дуже вродливою.

*― Дякую за компліменти, розумію. Ти хочеш таємно потрапити до палацу? -Боян покачав головою у знак згоди. - Так і бути, я тобі допоможу. Мене звати Розалія.

*― Для мене велика честь дізнатися ваше ім’я.- після цих слів чоловік почервонів.

*― Не думай, що я роблю це по доброті, завдяки тому, що ти будеш тут, мій план стане кращим. Зачекай декілька хвилин. Я дам охороні завдання і повернуся, щоб відвести тебе в безпечне місце.

Блакитноока дівчина з темним, прямим волоссям була у невеликого фонтана. Недалеко стояло декілька охоронців. Одягнена вона була в ошатне біле вбрання, зі золотими вставками. Волосся її покривала біла хустка. Вона гуляла з хлопчиком років чотирьох. У нього було темне волосся і сірі очі.

Султан повертався з прогулянки, побачивши їх він зупинився і зліз з коня. Дівчина, зустрівшись з ним поглядом, вклонилася.

*― Моя люба Фаріда, підніми голову. Ти як завжди прекрасна.- Рустем провів пальцем по її щоці, а затим підняв її руку і поцілував.- Хлопчику мій, Даніязе. Як же ж ти виріс.- він взяв хлопчину на руки й поцілував у щоку.

Пройшло вже декілька годин, а Ян зміг лише злегка подряпати браслет. Тут роздався звук кроків. « Треба добитися того, щоб мене закрили в моїй старій кімнаті. Але як…»- нахмурившись подумав він. З коридору почувся голос Максима. Почувши його, Ян здригнувся. Він ніяк не очікував, що Максим ось так з’явиться прямісінько за решіткою.

― Яне,  пора вибиратися. Мені вже осточортіло тут сидіти!

― І як ти плануєш це зробити?- у відповідь на це козак покрутив зв’язкою ключів у ґрат.

Через хвилину вони вже були відчинені. Він зняв з ніг  Яна кайдани, а за тим допоміг йому піднятися і потягнув до виходу. Вони стояни посеред коридору, Максим роззирнувся і  повернув направо.

― Якщо хочемо вийти на свободу, нам потрібно іти наліво. - сказав Ян з насмішкою дивлячись на нього.

― Я так і хотів. - посміхнувся він виправдовуючи себе.

Вони пройшли декілька метрів, а затим перейшли на біг.

― Може вже відпустиш мене? І давай трішки сповільнимося.- він досі не відновився повністю і через біг тіло починало боліти.