Частина 2 Розділ 14

Розділ 14

Вузька, одинока стежка заходила все далі й далі у темну гущавину лісу. По ній вже довго ніхто не ходив, здавалося, що зовсім скоро вона зникне, але все ж був один хлопчина, який кожен тиждень протоптував її знову і знову. На вигляд йому було років шістнадцять. Він йшов по ній зовсім один. За спиною він ніс торбину наповнену різноманітними травами і ягодами. Затягнутий у глиб думок хлопець йшов все далі. Витягти його могло тільки, щось дуже чудернацьке, але, що могло статися? Здавалось, він бачив різне і страху чи здивуванню в його душі вже не було місця.

Тут перед ним прошмигнуло, щось темне. Хоча воно і було схоже на людину, але було, якесь маленьке, та і пересувалося дивно. " Людина? Що за вигадки... Навіщо людині бути тут. Хоча, якщо так подумати, я і сам стою тут."-подумав хлопець і подивився в слід чоловічку. " Здалося?"- він насторожився.

― Тут хтось є? - промовив він невпевнено.

Тиша. " Так і знав... Боян, Боян. Як ти міг подумати, що комусь, крім тебе, спаде на думку тут ходити."- заспокоював себе він

― Ну привіт, юначе. Куди шлях тримаєш?- невеличкий чоловічок виглядав з-за кущів, хоча, до нього краще підходило слово дідусь. Борода була густою, а на голові, щось схоже на гніздо, тільки із волосся. Пару грибів і гілок з листям заплуталася в ньому.

Боян, здригнувся на лиці з'явився страх.

― Х...Х...Хто ви!- налякано вимовив він

― Невиховано то як!- скрикнув маленький дід.

Боян схаменувся, зробив глибокий вдих і подивився на діда.

― Вибачте. Я не очікував когось побачити в такому глухому місті. Вам потрібна якась допомога?

― Хо-хо-хо. Ось це вже краще. - старець вийшов із кущів і став посеред стежки. Тільки тоді Боян зміг краще його роздивитися. Біла борода була довшою за його зріст і волочилася по землі. Одягнений він був у мішкуватий одяг, який був йому великий, підшиті в десяток разів штанці й сорочка, яка звисала.

― Зіграй зі мною в маленьку гру. Переможеш отримаєш приз, а програєш залишиш свою душу тут, зі мною.

― Вибачте, але вже пізно. Мені пора повертати...

― Вибору в тебе немає.- різко перервав його чоловік.- Якщо відмовишся, відразу програєш. - дід злісно зиркнув на хлопця.

― Д...Добре.- невпевнено мовив Боян.

― Ось і домовилися. Іди за мною.

― Але.

― Не хвилюйся, стежку я не загублю, як тільки ти переможеш, я тебе відведу назад.

За декілька хвилин вони вийшли на величезну галявину оточену лісом. Вся вона була покрита білими квіточками ромашок.

― Правила нашої гри такі. На ось цьому полі росте лише одна конюшина. Твоєю задачею буде знайти її й принести мені до заходу сонця.

― Що! Це ж не можливо!

― Час пішов. Чекаю на свою конюшину.

Боян стиснув зуби, поклав на землю торбину і зі всіх сил побіг на пошуки. Пройшло вже більше понад дві години, а конюшини все не було. На пошуки залишалась лише година. І тут він помітив її. Заховану під товстим шаром пелюсток ромашок. " Нарешті!"- хлопець зірвав їх і з усіх ніг побіг до діда.

― Знайшов...Знайшов!

― Справді? А ну покажи.- хлопець посміхнувся, простягаючи старому квітку.- І справді! А я вже сподівався...

― Так де мій приз?

― Не забув таки. Тримай. Носи цей камінь при собі. Пройде не один рік і в один день він тобі знадобиться. Від нього буде залежати доля іншої людини. Він може перемістити тебе в потрібне тобі місце.- старий простягнувся зелений, напівпрозорий камінь розміром з горіх.

Боян лежав на стежці. В його руці був камінь, а поряд стояла його торба.

Лікар стояв посеред куреню і дивився на цей самий камінь. Стиснувши його він сказав:

― Знав би, що той дід мав на увазі, не відпустив би його...- розтиснувши руку він знову почав роздивлятися камінь, який виблискував під сонячним промінням. - Пора... Треба дістати їх звідти, хто знає, що станеться, якщо буду зволікати...

Рустем в роздумах стояв у куща зі сніжно-білими трояндами. Вони були набагато чистішими  ніж його руки, які вже давно увібрали у себе кров всіх тих кого він убив. В один момент він зрозумів, що навіть і не пам’ятає, коли вони були чистими. Слова Айнура все не покидали його голови. Невже це правда і його обвели навколо пальця, але хто і навіщо.

*― Вітаю вас, султане. – дівчина чудової зовнішності, в ошатному вбранні з хвилястим волоссям кольору дубової кори й очима кольору морських просторів. Вони ближчали на сонці немов дорогоцінне каміння. Іноді здавалося, що заглянувши в них можна опинитися на кораблі, серед справжнісінького морського шторму.- Ви теж вийшли прогулятися? Дозвольте зіставити вам компанію.- ніжно сказала вона.

*― Розалія, так це ти. Якщо ти так цього бажаєш, пішли, прогуляємося.

*― Дякую за вашу милість.

Вони зупинилися у дерева, яке було посаджене ще два покоління тому.  Рустем гарно пам’ятав розповіді батька про те чому воно було посаджене.