Частина 2 Розділ 13

Розділ  13

Земля була залита кров’ю вбитих, тіла який лежали на землі. Ніч ніби намагалась заховати цю страшну картину, але вогонь, розпалений навколо, насміхався над нею, показуючи місце битви всім охочим.

*― Страх то який... Ніколи не розумів цього. Лити кров стількох людей... І заради чого? Ні одна сторона ж нічого такого не отримає.- сказав Наіль пильно спостерігаючи за боєм.

*― Ти правий, але такі ми створіння. Люди бачать в цьому, щось шалено цікаве. Для них це гра, яку вони виправдовують грошима, землями, образами...

*― Айнуре, у магів теж є війни?

*― Ні, є тільки спроби силою змінити правителя, але такі події рахуються вкрай ненормальними. Війни ніхто не проводить тому, що не бачать в цьому сенсу. В записах, які залишилися від першого мага, навіть є слова, які наказують магам не вдаватися до цієї крайності.

*― Ось воно як. Цікаво все ж виходить.

*― Колись давно, перший маг уклав мир  з козаками й поклявся, що ми будем допомагати один одному.

*― Ти ж не...

*― Якщо козаки почнуть програвати, я трішки допоможу.

*― Ти ж розумієш чим це загрожує? Він знає про твої сили. Він може здогадатися.

*― Прекрасно розумію…

― Чорт! Чому їх так багато?- Максим відрубав голову одному турку і подивився на Тараса. Той своєю чергою позбавив життя іншого. Навколо був суцільний безлад.

― Ну, як я тобі?- хлопець посміхнувся подивившись на друга.

― Не хизуйся, пізніше поговоримо.

Дихання перехоплювало, у голові гудів звук шабель, вибухи роздавалися то там, то там.

― Невже ми програємо? - запитав Тарас дивлячись Максиму прямісінько в очі.

― Ми ще тут, а значить ще є шанс.

Тут хлопці звернули увагу на картину, яка розвернулася за декілька десятків метрів. Султан бився зі Гетьманом. Було схоже, що вони були рівні по силі. В один момент почувся постріл.  Зі спини гетьмана потекла кров.

― Не...Не може бути!- сказав Тарас тремтячим голосом.

― Обережно!

За Тарасом був турок, він задав удар, хлопець не встиг вийти з під нього і впав на коліна. Максим встромив шаблю нападнику в серце, а затим впав на коліна намагаючись зупинити кров Тараса. На його спині була довга і досить глибока рана.

― Невже...я...я.

― Заспокойся! Все буде добре! Я тебе витягну!

Максим зняв сорочку і перев’язав йому рану, але кров все не зупинялася.

― Не... Не забудь... Ти по...повинен... Жити!

― Замовкни! Ми обидва виживемо і будемо продовжувати боротися!

― Але…- простогнав Тарас і втратив свідомість.

 Максим не міг повірити, що все повернулося так. На його досі спокійному обличчі з'явилися ознаки паніки. Він не розумів, що робити. Він обіцяв, що все буде добре, але сталося не так. Сльози підкотили до його очей.

*― Не бійтесь воїни! Гетьман помер!- прокричав Рустем.

*― Боже мій...- прошепотів Ян.

*― Що збираєшся робити?

*― Зроби так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Мені треба дещо зробити.

*― Можеш покластися на мене!

Місяць почав сяяти ніби сильніше. Турки наступали. Здавалося, що порятунку не було. "Зараз все і закінчиться."-подумав Максим і дістав шаблю з тіла убитого ним воїна.

В один момент декілька турецьких солдатів впали на коліна та почали задихатися. 

*― Що за чорт!- прокричав один із турків.

Солдат за солдатом палали. Максим подивися на рану Тараса. Кров, яка хвилину тому все продовжувала текти більш не сочилася. Він ще дихав.

Султан не розумів, що відбувалося, розуміючи, що якщо продовжить, втратить більшу частину війська він крикнув:

*― Відступаємо!

Погляд Максима зосередився на хлопці його віку, він стояв по іншу сторону. Його очі світилися. Це світло нагадало йому блиск дорогоцінного каміння під проміннями сонця. За декілька хвилин невідомий розвернувся і його силует віддалявся все далі й далі.

Наіль підійшов до Айнура і запитав:

*― Ти як?

*― Все гаразд. Це невеличке заклинання.

*― Тепер я ще сильніше тебе боюся.

*― І правильно робиш.- Айнур посміхнувся.

*― Ти такий жорстокий!

Ян прокинувся. Голова боліла, а тіло було занадто слабке. Він відкрив очі й побачив Максима, який лежав на спині й дивився на тканину, якою їх накрили. Його руки були міцно зв'язані.

― Максим.